Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко
Погром Литви Москвою й непевність руського елементу в державі додали прихильникам унії ще більшої енерґії в їх стараннях звязати Польщу й Литву до купи. Потреба в цій унії була збільшена ще й того небезпекою, яка вже з кінця XV віку загрожувала Литовській державі з півдня.
В половині XV віку від татарської т. зв. Золотої Орди відокремилась Кримська Орда, на чолі якої стала династія Гіреїв. Кримські (перекопські) татари спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Вони боронили українські землі литовської держави від татар східніх. Політика Кримської Орди змінилась з появою турків. 1475 року турецький флот появився в Криму. Хан Менглі-Гірей став васалом турків. Це мало фатальні наслідки для України. Нерішучий литовський уряд не зумів вдержати свого союза з Кримом. Менглі-Гірей вступив в союз з Москвою. На прохання свого спільника Івана III московського Менглі-Гірей 1484 р. вдарив на українські землі. Київ потерпів страшний погром, якого не памятав уже з часів Батия. Місто було спалене, і золоті чаші з св. Софії Менглі-Гірей післав у дарунок свойому союзнику в Москву. Вся Київщина була спустошена, її населення було частиною знищене, частиною уведене в кримський полон.
Але цей погром був тільки прелюдією до дальших, ще страшніших погромів. Року 1485 було спустошено Поділля. Року 1488 — Київщину. Року 1490 — Волинь й Холмщину, і далі майже кожен рік повторюються страшні татарські наїзди, які пустошать цілий край аж до Поліських болот і Десни. Ці наїзди мали страшні наслідки. Здобутки культури й цивілізації двох століть були знищені за кілька років. Вся Україна до лінії Росі й Десни обернулась в пустиню. Сотні тисяч найлуччого людського матеріялу пішло в неволю. «Усі страти в людях, каже новіший український історик, які потерпіла Україна протягом одного покоління після 1480 р., були такі, що ними можна б сколонізувати величезні простори лугів та степів» по влучному вислову Стрийковського, литовського історика XVI ку, «турок тримав Кримську орду на поготові, як мисливець держить у своїх руках на поготові свору хортів». Ця свора що-року вдалась на нещасливий край і нищила його та обезкровлювала. Посол литовського великого князя Михалон Литвин (здогадуються що це був Михайло Тишкевич), бувши в 1548 році в Криму, бачив там несчисленне число українських невільників, які все прибували й прибували, так що свідкам цього безконечного потоку полонених з України здавалося, що там на Україні вже скоро не залишиться ніякого населення.
Литовський уряд не міг дати собі ради з цим лихом. Він не здолав орґанізувати оборони, і само населення мусило так або інак цю оборону організувати. Воно до цього і взялося. Уряд же шукав опори в тіснішій злуці з Польщею. Довге панування короля Жигимонта І (1506-1548) встигло дуже укріпити ідею унії між Польщею Литвою. Аристократія ще трималася сепаратизму, але середній стан, шляхта від тіснішої злуки з Польщею жде поліпшення своєї долі: хоче збільшити свою політичну вагу, діставши такі самі привілеї, які мала вже шляхта польська: вона сподівається знайти через унію піддержку в обороні від наїздів татар та турків. Шляхта кількох земель вже подавала в такім дусі петиції до великого князя.
За панування Жигимонтового сина Жигимонта Августа (1548-1572) почалась тяжка війна з Москвою за Ливонію. Цілий її тягар упав головно на Литву, спеціяльно на її білоруські провінції. Шляхта цих провінцій почала налягати на князя-короля, щоб перевів унію. Її піддержувала волинська шляхта, яка терпіла від татар. Почалися переговори. Король був бездітний, і по його смерти знов могло повстати питання про окремий вибір короля для Польщі й великого князя для Литви. Сам король рішучо став за унію. Він сликав в 1569 р. спільний сойм до Люблина. Тут польські представники виступили з проєктом повної інкорпорації литовських провінцій до Польщі, так що литовські маґнати, в теорії прихильні до дії, мусили тепер боронитись од неї. Сойм затягнувся на кілька місяців, і його засідання приймали часом дуже драматичний характер. Щоб прихилити до себе українську й білоруську православну шляхту, король в часі сойму видав цілий ряд спеціяльних привілеїв для неї. Так дістала привілеї шляхта Волині, Київщини й Поділля. Проти неслухняних вживано ріжних репресій. Нарешті королю й полякам далось перемогти противників унії, і трактат був заключений. Зміст цього многоважного в історії чотирьох народів: польського, литовського, українського й білоруського — договору був такий:
1) Польська корона й Литва зливались в одну Річ-Посполиту. 2) Король і великий князь мав бути один спільний, вибіраний спільним сеймом і сенатом. 3) Король присягав при коронації на права обох народів. 4) Спільний сойм і сенат. 5) Спільна зовнішня політика. 6) Спільна монета. 7) Право набувати землі для польської шляхти в Литві і для литовської в Польщі.
Залишались окремими: 1) Державний герб і печать. 2) Окремі міністри. 3) Окреме військо. 4) Фінанси. 5) Законодавство. 6) Адміністрація.
Спеціяльні права новоприлучених українських областей були зазначені, як сказано, в окремих привілеях. У Волинському привілеї стояло, що стани волинської землі зрівнюються в правах з коронними. Задержується Литовський Статут з тим, що уневажнюються його постанови про військову службу шляхти: ці «тягари» з неї здіймалися, яко «противні вольностям коронної шляхти». По всіх урядах і по судах задержувалася руська мова і в цій мові мали видавати всі акти королівської канцелярії: тільки до міст можна було писати грамоти по польськи. Шляхта грецького закону в усім зрівнювалася з католицькою шляхтою й могла займати всі посади до сенаторської включно. Волинські уряди, духовні й світські, можна було давати лиш осілим обивателям, шляхтичам Волинської Землі.
Король мусив особливо рахуватися з Волинню, бо тут саме
