Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

В одному із сучасних радянських досліджень наводиться висловлення відповідального партійного працівника з Північного Кавказу, який, виступаючи перед селянами, заявив таке: «Карл Маркс, наш дорогий покійний вождь, писав, що селяни — це картопля в мішку. Ви тепер у нашому мішку». Реалізуючи директиви партії, її уповноважені на місцях не дотримувались (навіть формально) будь-яких правових норм та процедур. В одному поволзькому селі на сільських зборах були присутні менше третини представників господарств, але це не перешкодило прийняти рішення щодо проведення колективізації в усьому селі. Подібних повідомлень з місць було чимало.

Спочатку лунали лише поодинокі голоси протесту проти грабіжницьких заходів партійних активістів. Селянин у шолоховському романі відмовляється привезти своє насіннєве зерно до громадської комори, незважаючи на запевнення та «гарантії» місцевих партійних керівників:

«— Воно буде надійніше в мене. Якщо я віддам його вам, навесні я не дістану назад навіть порожніх мішків. Ми стали мудріші тепер, так просто нас тепер уже не надуриш.

Брови Нагульнова піднялися, і лице його трохи зблідло.

— Як ти смієш — не довіряти радянській владі? — запитав він. — Значить ти не віриш у те, що я кажу?

— Саме так. Не вірю. Ми чули ці побрехеньки раніше.

— Хто тобі розказував побрехеньки? І про що? — Нагульнов помітно зблід і повільно підвівся на ноги.

Але, ніби нічого не помітивши, Банник продовжував спокійно посміхатися, показуючи свої рідкі міцні зуби. Тільки голос у нього тремтів від образи і пекучого гніву, коли він говорив:

— Ви заберете зерно, а тоді навантажите його в поїзди і відішлете за кордон. Ви купите автомобілі, щоб комуністи могли роз'їжджати собі зі своїми стриженими бабами. Ми знаємо, для чого вам потрібне наше зерно. Що вже казати: дожили ми, побачили рівність».

Радянський автор наводить слова селянина-бідняка з Полтавщини, який заявив: «Мій дід був кріпаком, але я — його внук — не стану кріпаком ніколи». І справді, селяни звикли тепер називати ВКП (скорочення від Всесоюзної комуністичної партії) «другим кріпацтвом» («второе крепостное право»). Офіційні документи також посилаються на селян-бідняків, які говорили партійним керівникам: «Ви зробили з нас гірше, ніж кріпаків». «Правда» повідомляла, що в одному із українських сіл під час зборів селяни зустріли об'явлене їм рішення щодо проведення колективізації гробовою мовчанкою. Коли в село прибули трактори, натовп жінок блокував їм дорогу, вигукуючи: «Радянська влада повертає кріпацтво!» Ю. Трифонов у своїй книзі згадує селян, які говорили представникам радянської влади: «Ви хочете загнати нас у колгоспи, щоб ми були у вас кріпаками», і трактували місцевих партійних провідників як «панів». Подібні настрої переважали серед селян. Більшість із них, як і раніше, відмовлялися вступати до колгоспів. Тих, хто чинив активний опір, власті заарештовували, пред'являючи будь-які обвинувачення. У селі Білосувки Чорнухівського району селян скликали на збори, звелівши їм негайно написати заяви з проханням про вступ до колгоспу. Один із них закликав інших до опору. Його заарештували тієї ж ночі, а двадцятьох інших наступного дня, після чого запис відбувався безперешкодно.

Нам пощастило ознайомитися з листами (переважно не надрукованими), які одержувала селянська газета «Наша деревня», що видавалася у Західному районі країни. Чи то бідні селяни, чи середняки — всі вони нарікали на примусові методи вступу до колгоспів, на надмірні вимоги, «рабство» в колгоспах, брак цвяхів і т. ін. У цій місцевості навіть сільські комуністи масово відмовлялися вступати до колгоспів. У шолоховському хуторі на Дону навіть після величезного тиску і погроз вважати супротивників колгоспу «ворогами народу», подібно до вже депортованих, лише 67 із 217 присутніх проголосували за вступ. «Двадцятип'ятитисячники!» ніяк не могли зрозуміти небажання більшості середняків.

В Україні, як змушений був визнати перший секретар ЦК КПУ Станіслав Косіор, адміністрування і методи насильства систематично застосовувались по відношенню не лише до середняків, а й до бідняків. Вони стали невід'ємною частиною практичної діяльності райкомів та окружкомів.

Один із офіційних радянських учених післясталінської доби (сам колишній учасник кампанії за колективізацію) зазначав, що найбільший опір чинили навіть не багатші селяни, а ті, які нещодавно дістали землю, а також «бідні селяни, які лише недавно стали середняками».

Однак власті не зупинялися ні перед чим, щоб зламати цей опір: «Всілякий тиск застосовували до них — погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їхніх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким “одноосібникам”; в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їхні родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи і піонерської організації та комсомолу. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їхнє зерно; ковалі не хотіли працювати для них. Тавро “одноосібника”, застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця».

У тих випадках, коли середняки за своїм майновим станом наближалися до «куркулів», їх здебільшого чекало розкуркулення. Єдиний вихід для них полягав у тому, щоб віддати своє зерно, худобу та реманент і самим вступати до колгоспу. Один комуніст з цього приводу зазначав: «Ці люди, очевидно, вирішили радше зустріти голод удома, аніж вигнання у невідоме».

Подібна політика здійснювалася й по відношенню до сільських ремісників. Наприклад, усупереч протестам Криницької сільради, у десятьох місцевих чинбарів конфіскували усі вироби і сировину. Причому кожного з них оштрафували на 300 крб. Така ж доля спіткала й інших ремісників, які працювали в 24 навколишніх селах.

Заборонялася навіть напівремісницька діяльність, якою традиційно займалися самі селяни. Наприклад, багато хто з них мав ручні преси, щоб давити олію з соняшникового насіння. Згідно з указом Наркомату торгівлі від 18 жовтня 1930 р. подібне «самочинство» заборонялося. Кожне село, навіть невелике, зобов'язувалося відтепер мати власну в'язницю, хоча до революції подібні «заклади» існували лише в повітових центрах. Тюрми створювалися не тільки для того, щоб застрахати селян, які голосували «проти» на сільських зборах. Опір колективізації часто набував насильницьких форм.

У 1929–1930 рр. власті докладали чимало зусиль, щоб перешкодити селянам володіти зброєю. Згідно з урядовими декретами 1926, 1928 і 1929 рр. вводилася обов'язкова реєстрація мисливської зброї. На органи ДПУ покладався контроль за виконанням спеціальних інструкцій, що доповнювали ці декрети. Вони мали слідкувати за тим, щоб зброя не продавалася «кримінальним і соціальне небезпечним елементам».

У серпні 1930 р. власті видали розпорядження провести масовий обшук з метою вилучення зброї. Причиною цього заходу були масові селянські виступи та індивідуальні акти опору. Однак на цей час зброї у селян уже не залишилось. Серед сотень документів (актів, звітів про результати проведених обшуків)ми знаходимо лише один, у якому йдеться про виявлення «одного малокаліберного пістолета». І все ж обшук