Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

бачили, те, що Сталін та його найближчі прибічники штовхали партію крок за кроком розпочати чергову широку кампанію без будь-якого заздалегідь розробленого плану, на базі якого могли б розгорнутися дискусії (водночас повністю ігноруючи думку відомих економічних спеціалістів), було однією з умов прискореної колективізації. Нинішня офіційна позиція по суті така: колективізація сільського господарства була конче необхідною. Об'єктивне економічне становище, що склалося в країні на початку 20-х років, змусило власті зробити поступки приватним господарствам. Це виправдало себе, але дальшому поступу шкодив «застарілий спосіб виробництва в сільському господарстві». Становище, що склалося в країні, а також зовнішньополітична обстановка вимагала прискореного розвитку промисловості та проведення колективізації сільського господарства. Тим часом головною перешкодою була низька продуктивність малих селянських господарств, а «куркулі» були настроєні вороже. Лише шляхом «класової боротьби» проти останніх партія змогла мобілізувати бідних і середніх селян на проведення колективізації та знищити «класового ворога» (і зернову кризу, таким чином, було розв'язано, оскільки соціалістичне сільське господарство виявилося продуктивнішим від капіталістичного і т. д., й т. п., але для нас немає потреби розглядати тут більш детально всі ці «аргументи»).

Подібна картина видається просто фантастичною, особливо що стосується поняття класової боротьби (якої фактично не було) і переваги колективного сільського господарства в продуктивності. Але навіть незалежно від самого характеру та результатів колективізації, за відсутності чіткого плану вона проводилася нераціонально.

Відновлювалися вся атмосфера та атрибути воєнного комунізму — військовий жаргон, утопічні сподівання, брутальне насильство над селянством, брак економічної підготовки. За висловом Адама Улама, в партії і країні створювалася атмосфера істерії, «все нагадувало своєрідний шабаш демонів і відьом, що вирвалися на волю».

Але чи існувала яка-небудь альтернатива такому розвитку подій в умовах однопартійної диктатури? «Праві» вважали, що прискорення колективізації викличе серйозну кризу. З іншого боку, думка, що поступова колективізація навіть, якщо вона здійснюватиметься протягом десятиліть, стане привабливою для окремого селянина, видається занадто оптимістичною. Вибір по суті існував між комуністичним режимом, який відмовився б від деяких своїх догматів і виявив готовність до «взаємодії» з «правими» і колишніми меншовиками з Держплану, а можливо й іншими партіями (як у Будапешті в 1956 р.), які могли створити ліву коаліцію, що користувалася б певною підтримкою суспільних кіл і згодом створила своєрідний варіант народного соціалізму. Такою, принаймні, є одна точка зору. Але не такою була позиція «правих». І те, що вони ухилялися від будь-якого діалогу з позапартійними силами, прирікало їх на поразку. Більше того, за словами Ісаака Дойчера, «з того моменту, як дрібний власник зник, права опозиція втратила той грунт, на якому стояла».

Загалом позиція Сталіна не була, а якщо й була, то лише незначною мірою, його особистою примхою. Наполягаючи на застосуванні радикальних заходів під час проведення колективізації, він користувався підтримкою партійних активістів, а на вищому рівні — ядра старого революційного підпілля, у тому числі й таких діячів, як С. Кіров. Коли в партії розгорнулася боротьба навколо питань, пов'язаних із темпами і строками проведення колективізації, навіть основна маса «лівих» об'єдналася навколо нього. Щоправда, з їхнього боку звучали й деякі застереження. Будучи людьми більш високого рівня культури, вони хотіли б діяти дещо цивілізованіше, але… доводилося поступатися принципами. А після того, як репресивна кампанія розпочалася, серед членів партії стала переважати думка, що усунення Сталіна було б трагічною помилкою. Характерним у цьому плані було висловлення одного із вищих партійних діячів, який протягом тривалого часу примикав до опозиційних сил. Він заявив, що «будь-яка зміна в керівництві була б винятково небезпечною… країна й далі повинна триматися свого нинішнього курсу, бо зупинитися тепер або пробувати відступити означало б усе втратити».

Труднощі, спричинені відсутністю скільки-небудь серйозної господарської підготовки до прискореної колективізації, збільшувалися тим, що не було проведено також і необхідної адміністративної підготовки. Як і в 1918 р., вся кампанія здійснювалася силами спішно організованих так званих «трійок», до яких входили люди, що не мали ніякого відношення до сільського господарства, а також інших тимчасових органів, їхня діяльність не обмежувалась ніякими юридичними рамками і відзначалась цілковитим свавіллям. Водночас старі органи управління на селі — сільради, кооперативні товариства, комнезами — усувалися від справи, а то й просто ліквідовувалися. Офіційна позиція щодо направлення на село «активістів» з міст для проведення колективізації викладена у підручнику з історії партії, виданому у 1960 р. Автори підручника так коментували цей захід: «Селяни бачили, що партія та уряд, долаючи труднощі, будували підприємства для виробництва тракторів та нових сільськогосподарських машин. Численні селянські делегації відвідували нові підприємства та будівельні майданчики, брали участь у робітничих зборах, і їх захопив робітничий ентузіазм. Повернувшись до своїх сіл, передові представники трудового селянства виступали ініціаторами колгоспного руху. Організовані робітники промислових підприємств взяли на себе шефство над сільськими місцевостями і послали численні робітничі бригади на село. Так було організовано та розпочато масовий рух за вступ до колгоспів, рух, що перетворився на масову колективізацію».

Хоча цей спосіб трактування проблеми — просто гарна вигадка, міські емісари дійсно, як і в 1928–1929 рр., грали вирішальну роль. Одначе на цей раз акції задумали надати більш планомірного і постійного характеру, аніж це було під час попередніх наїздів на село.

«Правда» писала з цього приводу, що уповноважених, яких партія посилала в 1928–1929 рр. на село з метою здійснення «соціального впливу», селяни називали «бродячими акторами». Вони мали справу з певною кількістю сіл, залишаючись у кожному з них стільки часу, скільки було потрібно, щоб забезпечити збирання певної кількості сільськогосподарської продукції. Постійними повноваженнями вони не наділялися. Цього разу було вирішено діяти шляхом максимальної концентрації сил. У здійсненні широкомасштабних планів, пов'язаних із колективізацією та встановленням вирішального контролю над селом, особлива роль відводилась «двадцятип'ятитисячникам» — робітникам-комуністам, мобілізованим партією у містах, на великих промислових підприємствах. Загальна кількість робітників, відібраних та направлених на село, перевищила 27 тис. Йшлося не про короткі наїзди, як це було раніше. Робітники мали залишитися в селах, щоб керувати ними. Перед відрядженням на місця призначення у січні 1930 р. «двадцятип'ятитисячники» пройшли двотижневий підготовчий курс. Спочатку передбачалося, що їхнє відрядження триватиме рік, пізніше цей термін було продовжено до двох років; нарешті 5 грудня 1930 р. ЦК ухвалив рішення вважати це відрядження постійним.

«Двадцятип'ятитисячникам» обіцяли платню 120 крб на місяць. Але вони не завжди отримували що суму. Група робітників, направлених у район В'язьми, в одному із листів нарікала на колгоспи, які не мають коштів, щоб платити їм, а це значить, робили висновок автори листа, що «ми повинні тікати додому». Офіційні документи переповнені їхніми скаргами щодо