Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

багатших односільчан. Там, де були члени партії, вони, як правило, посідали адміністративні посади. В одній окрузі 22 з 36 членів партії виконували обов'язки голів колгоспів. Здебільшого це були (особливо в Україні) «двадцятип'ятитисячники», переважно росіяни. Оскільки членів партії ледве вистачало для заміщення ключових постів, на менш відповідальні посади доводилося призначати місцевих комсомольських активістів. В одній окрузі в Росії навіть у червні 1933 р. не існувало жодного партійного осередку, а на 75 колгоспів припадало лише 14 членів партії. Зате було створено 16 комсомольських осередків, у яких налічувалося 157 членів, окрім того 56 комсомольців «діяли» в інших колгоспах округи. Один із місцевих урядовців зізнався, що молоді люди вступали до комсомолу, щоб уникнути праці в полі. Крім того, для забезпечення виконання партійних і державних завдань на селі організовувався «партійний актив».

Місцеві урядовці, що добилися влади за радянського режиму, були здебільшого людьми безідейними й аморальними, хоча іноді серед них траплялися і партійні ветерани, які ще зберегли деякі із своїх колишніх ілюзій. І все ж ті, що не почували відрази до своєї праці, кому вдалося уникнути сталінських репресій, черствіли все більше й більше. Один із радянських прозаїків у своєму творі так описував переродження подібних людей: закриваючи українську сільську церкву, «Кобзар, Білоусов та інші взялися за роботу з задоволенням. Поступово, непомітно вони стали антагоністами населення, насолоджуючись більшістю тих речей, які іншим селянам не подобалися — саме тому, що вони їм не подобалися».

Однак, як ми бачили, не всі чесні активісти чи члени партії змогли поступитися моральними принципами і стати бездушними й покірними виконавцями чужої волі. В Україні офіційний партійний друкований орган навіть нарікав, що «Комітети незаможних селян» — головна опора партії на селі — нерідко виступали організаторами саботажу колективізації.

«Правда» не раз «викривала» сільських комуністів, які «дезертирували». Так, 28 лютого 1930 р. газета надрукувала листа молодого агронома, що вийшов із партії, після того як провів сім днів на селі. Приголомшений усім побаченим, він писав: «Я не вірю в колективізацію. Темп… зашвидкий. Партія взяла помилковий курс. Нехай мої слова будуть попередженням». У тодішній Центральночорноземній зоні було виключено з партії 5322 комуністи, «розпущено кілька окружних комітетів за правий опортунізм». У Драбівській окрузі (Полтавщина) заарештовано 30 сільських активістів, а також секретаря окружкому партії Бодока. Всіх їх звинуватили у «змові з куркулями» і в липні 1932 р. засудили від двох до трьох років ув'язнення.

Що ж до офіційних органів місцевої адміністрації, то вони здебільшого втратили свою ефективність, їхні владні функції обмежувалися, оскільки сільради, незважаючи на всі попередні чистки, все ще в більшості опиралися колективізації. В одному селі, нарікали автори звіту ОДПУ, забій худоби розпочав заступник голови місцевої сільради.

Вище партійне та радянське керівництво вжило відповідних «заходів»: 31 січня 1930 р. наказано провести «перевибори тих сільських рад, які були насичені чужими елементами… і тих окружних виконкомів, які не змогли скерувати сільські ради, щоб розпочати колективізацію сільського господарства».

На Центральній Волзі «переважна більшість сільських рад… не відповідали рівню поставлених перед ними нових завдань». В одній місцевості, на яку посилалися як на «типову», від початку 1929 і до березня 1930 року було звільнено 300 з 370 голів сільрад, У цілому по країні на березень 1930 р. замінено не менше 82 % голів сільрад, лише 16 % із них залишили свої посади добровільно. У Західному районі країни з 616 голів сільрад звільнено 306, із них 102 «віддано під суд». В одному з офіційних конфіденційних документів повідомлялося, що в цьому районі місцеві сільради, в тому числі 92 новообрані, не проводили курс на колективізацію. Декотрі з них у своїй практичній діяльності проявляли зволікання у проведенні тих чи інших економічних і політичних заходів аж до «недвозначного потурання куркулеві». Дляпереборенняцієї «перешкоди» було введено «самоскасування» сільрад, що здійснювалося за вимогою уповноваженого партії. Згідно з постановою уряду від 25 січня 1930 р. замість ліквідованих сільрад запроваджувалась система уповноважених і «трійок», які наділялися правом анулювати рішення «звичайних» державних органів.

Щодо сільських громад, то уже в травні 1929 р., після прийняття першого п'ятирічного плану, їх розглядали як «кооперативний сектор», покликаний забезпечити більшу частину зернових заготівель; вважалося, що це сприятиме перетворенню сіл на колективні господарства. Але в результаті, як зазначає західний дослідник, «організація, яка підтримувала всі колективістські атрибути сільського життя і була вкорінена в селі століттями, не відіграла жодної ролі у проведенні колективізації селян». Врешті, згідно з урядовим указом від 10 липня 1930 р., давню громаду ліквідували спочатку в районах суцільної колективізації, а потім і в інших місцях.

Як правило, місцеві власті одержували розпорядження згори про те, скільки вони мусили організувати колгоспів і скільки туди повинно входити осіб, що, звичайно, не мало нічого спільного з принципом добровільності. Один сільський комуніст у Калінінській області одержав наказ забезпечити вступ до колгоспу понад ста родин. Він же, одначе, зумів переконати лише 12 родин, про що й доповів. Йому було заявлено, що він саботує колективізацію і погрожували виключити з партії, якщо він не доб'ється виконанні поставленого перед ним завдання. Повернувшись до своїх сільчан цей керівник заявив, що їх усіх «експропріюють і зашлють», якщо вони не підпишуть заяви. «Вони всі погодилися» і тієї самої ночі… почали забивати свою худобу. Коли він доповів про це, то почув у відповідь, що партком це не цікавить: він виконав свій план.

Про фіктивність принципу добровільності свідчили й деякі висловлювання членів Політбюро, найближчих прибічників Сталіна. Наприклад, Каганович у січні 1930 р заявив, що все керівництво створенням та розвитком колгоспів здійснюють «безпосередньо та виключно» особи з партійного апарату.

Сучасні радянські офіційні дослідники, такі як С. П. Трапезников, продовжують стверджувати, що більшість селян добровільно обрали шлях колективізації. Фактично з такими поглядами можна зіткнутися все частіше й частіше, а серйозних дослідників, які друкувалися в 50—60-х роках, тепер замовчують. Але, як ми вже пересвідчилися, радянські письменники-романісти, які друкувалися в Москві за брежнєвської доби, відвертіші, ніж партія. Один із них (О. Волков) категорично заявляє: «Чим ширше та рішучіше проводили колективізацію, тим більше вона наштовхувалася на вагання, непевність, страх і опір».

Дехто вважає, що «культурний рівень» селянства підвищувався завдяки безперервним зборам та пропаганді, отож вони почали вірити в переваги колгоспного ладу. По суті ж збори були просто знаряддям примусу. Як відомо, звичною процедурою на сільських зборах було запитання, яке ставив перед учасниками посланець партії: «Хто тут проти колгоспу та радянського уряду?» або: «…всі селяни повинні обов'язково вступити до колгоспу. Хто не захоче