Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

Це знаменувало велику економічну катастрофу. На XVII з'їзді партії, який відбувся в 1934 р., було заявлено, що з початку колективізації поголів'я великої рогатої худоби в країні зменшилося на 26,6 млн (42,6 % загальної кількості), овець на 63,4 млн (63,1 % загальної кількості); в Україні забій великої рогатої худоби складав 48 %, свиней — 63 і овець та кіз — 73 %. Але навіть ці офіційні статистичні дані були, очевидно, занижені.

Таким чином, за короткий період, що вмістився між січнем і березнем 1930 р., радянське село було приречене на руїну.

Зовнішньо все виглядало так, начебто партія здобула перемогу. В червні 1929 р. новостворені колгоспи об'єднували 1 млн 3 тис. селянських господарств. На січень 1930 р. було колективізовано 4393100, а на 1 березня — 14 264 300 господарств.

Але втрати від забою худоби, опір селян, повна відсутність відповідного планування — усі ці явища, про які ми сповідали, означали цілковитий крах сільського господарства. Перемога була пірровою, і обходилася вона занадто дорого.

У період хрущовської відлиги радянському вченому В.П. Данилову вдалося вмістити статтю про колективізацію в «Советской Исторической Энциклопедии» (т. 7) (пізніше її багато і жорстоко критикували). Автор згадує у ній про «помилки» тієї доби: примушування селян вступати до колгоспів, надмірне розширення масштабів розкуркулення — до 15 % у деяких місцевостях, що поширювалося навіть на бідних селян, організація колгоспів відбувалася виключно «зверху», силовими методами, без урахування думки селян. Що ж до «усуспільнення», то воно нерідко переходило межі здорового глузду, селян примушували здавати до колгоспів дрібну домашню худобу, а то й курей.

Інший радянський учений того періоду стверджував навіть, що політика партії на селі загрожувала розвалом союзу робітників і селян, що колгоспний рух «був на грані повної дискредитації». Дехто із дослідників вважав, що «в другій половині лютого 1930 р. незадоволення мас досягло найвищої точки».

У період хрущовської відлиги журнал «Вопросы истории» (1963. № 5. С. 27) писав, що «за сталінськими наказами преса не поміщала повідомлень про помилки, зловживання та інші труднощі, спричинені відсутністю чітких і послідовних вказівок».

Сама структура партії, побудованої на засадах «демократичного централізму», її традиції вимагали, щоб накази згори виконувалися беззастережно. Цей напіввійськовий принцип значною мірою перешкоджав виникненню явищ, які мали місце в будь-якій іншій формі політичної організації (незгоди, відмова виконати рішення вищих керівних органів, розкол, відставка). Навіть такі опозиційно настроєні діячі, як Бухарін, не робили спроб порушити єдність. Більше того, саме Бухарін в одній із своїх останніх великих статей виступив на захист прискореної колективізації.

Але 2 березня 1930 р. Сталін надрукував у «Правді» свою відому статтю «Запаморочення від успіхів», у якій він піддав різкій критиці «перегини», допущені в процесі колективізації, що порушували «принцип добровільності».

В майбутньому селянинові дозволялося залишати колгосп, якщо б він захотів це зробити. Так само як у 1921 р. Леніна, селяни тепер Сталіна також загнали у глухий кут.

Складається враження, що відступ було проголошено, принаймні частково, завдяки протестам деяких членів політбюро, — «поміркованих сталінців». Подібно до того, як він це часто робив раніше й пізніше, Сталін спрямував свій удар проти «ексцесів» тих, хто в дійсності ревно проводив його курс прискореної колективізації. Навіть у заявах високих офіційних осіб, наприклад Мікояна, було визнано, що ці «помилки» почали ослабляти прагнення селян до зміцнення союзу з робітничим класом.

І надалі Сталін продовжував у різних статтях і промовах викривати «примусові заходи проти середняків», оскільки вони суперечать ленінізмові. Типовий взірець його аргументації, викладений у статті «Відповідь товаришам колгоспникам» виглядав так: «Московська область, в гарячковій гонитві за дутими цифрами колективізації, стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації весною 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше трьох років (кінець 1932 р.). Центрально-Чорноземна область, не бажаючи “відстати від інших”, стала орієнтувати своїх працівників на закінчення колективізації до першої половини 1930 року, хоч вона мала в своєму розпорядженні не менше двох років (кінець 1931 р).

Зрозуміло, що при такому скороспішному “темпі” колективізації райони, менш підготовлені до колгоспного руху, в своєму завзятті “перегнати” райони, більш підготовлені, були змушені пустити в хід посилений адміністративний натиск, намагаючись надолужити відсутні фактори швидкого темпу колгоспного руху своїм власним адміністративним запалом. Результати відомі…

Ці помилки виникли на основі наших швидких успіхів у галузі колгоспного руху. Успіхи іноді запаморочують голову. Вони породжують нерідне надмірну зарозумілість і зазнайство. Це особливо легко може трапитися з представниками партії, що стоїть при владі. Особливо такої партії, як наша партія, сила і авторитет якої майже незмірні. Тут цілком можливі факти комчванства, проти якого так жорстко боровся Ленін. Тут цілком можлива віра у всемогутність декрету, резолюції, розпорядження. Тут цілком реальна небезпека перетворення революційних заходів партії в пусте чиновницьке декретування з боку окремих представників партії в тих чи інших куточках нашої неосяжної країни. Я маю на увазі не тільки місцевих працівників, але й окремих членів ЦК.»

Багато місцевих комуністів-активістів, приголомшених відступом, розцінили позицію Сталіна як помилкову і навіть намагалися інколи приховати її від мас. Крім того, вони зовсім не бажали брати на себе відповідальність за «ексцеси», причини яких крилися в ухвалених нагорі рішеннях. За висловом радянського історика пізнішої доби, Сталін переклав усю відповідальність за допущені помилки на місцевих керівників, огульно звинувативши їх у невмінні працювати. Зміст і тон статті були несподівані для партії, і це викликало певне замішання серед партійних кадрів.

Рой Медведєв у своїй праці посилається на листа, адресованого Сталіну робітником-комуністом з Дніпропетровщини і надрукованого лише через 40 років. Автор листа писав:

«Тов. Сталін! Я, рядовий робітник і читач “Правди”, увесь час уважно слідкував за газетами. Чи можна звинувачувати особу, яка могла лише чути галас про колективізацію, про тих, кому належало очолювати колгоспи? Ми всі, рядові члени партії та преса, наплутали в цьому вирішальному питанні колгоспного керівництва, в той час як т. Сталін, як виглядає, у той час спокійно собі спав і нічого не чув, закрив очі і не бачив наших помилок. Тому ви також повинні дістати догану. Але тепер т. Сталін скидає провину на місцеву владу і захищає себе та верхівку».

Партійні лідери, однак, твердили, що сам ЦК не давав ніяких нереалістичних завдань і від того часу центральні та місцеві газети наповнюються матеріалами, у яких йдеться про помилки примусової колективізації, судові процеси над керівними працівниками, які вчинили ті злочини. Українська газета «Вісті» від 30 березня 1930 р. повідомляла, наприклад, про