Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор - Роберт Конквест

Поєднання адміністративних, силових методів та економічного тиску врешті-решт дало свої результати. Колгоспи поступово переважили. І 2 серпня 1931 р. ЦК партії ухвалив резолюцію, де зазначалось, що колективізацію повністю завершено на Північному Кавказі, в степових районах та на Лівобережній Україні (окрім районів вирощування цукрового буряку), на Уралі та на Нижній і Середній Волзі.

Одним із найбільш часто вживаних аргументів на користь колективізації називалася «допомога» села у проведенні індустріалізації, причому йшлося не лише про експлуатацію селян як засіб одержання необхідних капіталовкладень (за що ратували ліві), але й про те, щоб вивільнити певну частину населення для роботи у промисловості. Звичайно, це був аргумент не стільки на користь колективізації, скільки модернізації сільського господарства, а припущення, що колективізація стане, по суті, вирішальним фактором модернізації, було, принаймні, передчасним.

Усі партійні фракції погоджувалися, що швидка індустріалізація конче необхідна. Це пояснювалося частково ідеологічними міркуваннями — «пролетарська» держава потребувала кількісного зростання класу, на який вона повинна спиратися згідно з марксистською доктриною, але й економічні аргументи також здавалися переконливими.

Аналіз розвитку промисловості в СРСР у період здійснення першого та другого п'ятирічних планів не є завданням цієї книги. Але ми повинні зазначити, що в 1930 р. до першого п'ятирічного плану були включені грандіозні за своїм масштабом нові проекти. Сама індустріалізація стала частиною різних прискорених програм, що передбачали значно вищі темпи і обсяги введення в дію нових виробництв, порівняно з тими, що передбачались з самого початку спеціалістами — авторами п'ятирічного плану чи пропонувалися «правими».

Ми читаємо, наприклад, про курси «інженерів» при Харківському тракторному заводі. Робітників, які проявили «надзвичайні здібності чи політичну благонадійність», поспіхом проганяли через курси, після чого негайно посилали на заводи. «Вони відразу намагалися виправити працю іноземних спеціалістів, вносячи невимовне замішання та руйнуючи зусилля справді здібних техніків. Знищено високоякісне та дороге устаткування…»

Кількість робочих рук у промисловості постійно росла, перевершуючи будь-які сподівання (на багатьох об'єктах кількість робітників була набагато більшою, аніж передбачалося планом — на Дніпробуді, наприклад, 65 тис. замість 38 тис.). Як ми бачили, на робочу силу, джерелом якої були експропрійовані «куркулі», дивилися несхвально, принаймні офіційно. Останніх намагались не допускати у промисловість, за винятком деяких районів Сибіру, хоча в багатьох інших випадках, таких, наприклад, як рубання лісу та примусова праця на Біломорському каналі (що виявився досить таки неефективним), можна було в рамках абстрактної статистики говорити про перехід від селянського до робітничого життя. Проте основна маса нових промислових робітників могла прийти тільки з села. В період з 1929 по 1932 р. кількість промислових робітників збільшилася на 12,5 млн чоловік, із них 8,5 млн прийшли з сіл.

Зростання міського населення означало, крім усього іншого, що сільське господарство повинне було виробляти значно більше продуктів харчування, щоб прогодувати його. Згідно з державними планами і прогнозами спеціалістів, кількість міського населення у 1930 р. не повинна була перевищити 26 млн чоловік. Але вже в 1931 р. кількість городян збільшилася до 33,2 млн, що становило майже 26 % усього населення країни. Виробництво ж зерна, необхідного для їхнього споживання, зросло лише на якихось 6 %. Централізація розподілу хліба, завершена в 1930–1931 рр., супроводжувалась суворим нормуванням. Деякі радянські вчені (наприклад, Мошков і Немаков) висловлюють думку, що нормування було спричинене не стільки труднощами заготівель, скільки прагненням ліквідувати товарний ринковий обмін. Звичайно, правдою є те, що контролювання виробництва і здачі зерна державі на колгоспному рівні в цей період не мало нічого спільного з ринковим обміном у будь-якій формі.

Норми виробітку були високими. А система оплати праці пристосовувалась до сталінської ієрархічної держави, що народжувалася таким чином, щоб «можна було платити працівникові ДПУ так само, як лікареві, хоча в дійсності він одержував у десять разів більше, і показовим було те, що лікар не знав, скільки працівник ДПУ міг купити за свої гроші. Так само робітник у Москві заробляв утричі більше, ніж робітник у Харкові… Робітники з провінцій знали, скільки заробляв московський робітник і як його платня співвідносилась з їхнім заробітком, але вони не знали, скільки він міг купити за ці гроші».

На 1932 р. вартість карбованця на вільному ринку складала лише 20 % його вартості в 1927 р. Тобто наявною була масова інфляція. Реальний заробіток робітників у 1933 р. становив приблизно десяту частину того, що вони заробляли в 1926–1927 рр. Таким чином, життя в місті аж ніяк не було ідилічним, але, як зазначає радянський дослідник Свяневич, на початку 30-х років економічні реальності не давали можливості поліпшити життя рядового робітника, зате існувало скільки завгодно можливостей зробити життя селянина настільки нестерпним, що він волів піти навіть на завод. Цей процес набув таких темпів, що незабаром набір робочої сили для промисловості перестав бути проблемою, зате з'явилася інша, — як запобігти обезлюдненню села.

Щоправда, значна частина нових промислових робітників не порвала до кінця зв'язків із землею, що зумовлювало зворотний потік від міста до села. На думку радянських істориків, як сучасних, так і попереднього періоду, «сезонні робітники, що втратили свою землю, хотіли б повернутися до неї, щоб захистити її від конфіскації, а ті, чию землю колективізували, не насмілювалися залишити колгосп, бо боялися втратити свої права на родинний дім…». І навіть кадрові заводські робітники в невеликих містах здебільшого традиційно підтримували зв'язки з селом (офіційні документи часто посилаються на них як на противників колективізації).

Загалом же прагнення залишити колгосп було настільки сильним, що не йшло ні в яке порівняння з іншими впливами. Тому власті вживали рішучих адміністративних заходів, щоб перешкодити цьому.

Старий більшовик X. Раковський писав на початку 1930 р.: «Опинившись у відчайдушному становищі, бідні селяни та батраки почнуть стікатися масово до міст, залишаючи село без робочої сили. Чи дійсно можливо, щоб наш пролетарський уряд увів закон, який приписав би сільську бідноту до колгоспів?»

Однак події розвивалися саме так, як передбачав один із лідерів «правих». «Внутрішній паспорт» було введено у грудні 1932 р. Його практичне застосування не давало можливості не тільки «куркулям», але й бідним селянам, які хотіли б переїхати до міста, зробити це без дозволу місцевих властей. Згідно з законом від 17 березня 1933 р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїми майбутніми працедавцями, підтвердженої правлінням колгоспу. Ці заходи суперечили давній селянській практиці. Як ми вже зазначили вище, значна частина селян (особливо в Україні) традиційно працювала