“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією - Микола Іванович Сенченко
Іудеоліберальні засоби масової інформації також запевняють нас, що в Україні немає більше державної, офіційної ідеології. Але факти свідчать про інше. Послухайте уважно, що говорять представники політичної еліти — від Президента до лідерів демократичних партій. Всі вони твердять, що настав час прагматизму, що головними для кожної людини і держави є матеріальні цінності, що справжній, відповідальний громадянин — той, хто заробляє гроші, оскільки зі своїх доходів сплачує податки, його активність забезпечує нові робочі місця. Подивіться, які передачі йдуть на екранах телевізорів, в тому числі й на державному телеканалі: виграти мільйон, зрадити за мільйон, купити ширпотреб, отримати приз. Скрізь гроші, гроші, гроші... Краще в доларах. Подивіться, які фільми нам пропонують, — їх сюжети зводяться до одного: справжня людина та, що вміє дістати гроші яким завгодно способом, а той, хто працює не лише заради грошей, — дурний, лох і т.д. Я вже не кажу про рекламу, яка відверто насаджує погляд на світ гедоніста, егоцентрика, споживача, якому нема діла ні до кого й ні до чого, окрім своїх інтересів.
Найважливішим завданням української еліти є детоксикація української культури. Це завдання дуже своєчасне з огляду на те, що підсовують українцям “єврейські євнухи” під виглядом “сучасного мистецтва”. Чи повинні ми й далі терпіти цю мерзоту, що вихлюпується з екранів телевізорів, з гучномовців і так званої вільної преси. Оскільки цензура заборонена Конституцією України, має бути цензура суспільства. Державі й нації необхідно, щоб судова влада розуміла і дала змогу українській спільноті встановлювати свої стандарти пристойності. Абсурдно, коли високі посадові особи і депутати бідкаються щодо поширення насильства й сексуальної розпусти серед молоді, але не вживають жодних заходів проти насильства і порнографії у кінофільмах, газетах і книгах, у магазинах і клубах, на телебаченні та в Інтернеті тощо. Вважається, що втручання влади призведе до порушення свободи слова. Коли люди приймають абсурд за норму життя, це свідчить про занепад культури.
Канали телебачення захоплені іудеями не без допомоги Президента України, іудейське оточення якого диктує й аспекти “культурної революції”. Тих представників української еліти, які критикують адептів культурної інверсії, намагаються дискредитувати, навішуючи ярлики антисемітів, фашистів, екстремістів тощо. Єдино правильна реакцією на всі дії нової ортодоксії — непокора, висміювання й контратаки.
Вище наводилися приклади ставлення українців до телебачення. Людям набридло його дивитися. Проте Україна не унікальна щодо цього. Я згадую, як, працюючи в Німеччині і проживаючи в одній німецькій родині, був здивований, що батьки забороняли дітям дивитися телевізор. Це було в 1992 р. А нині багато свідомих людей в Україні забороняють дивитися телевізор своїм дітям.
Відкрито виступають проти телебачення і у США. В одному з інтерв’ю лідер антиглобалістського руху, американський громадянин російського походження Валерій Герасимов, сказав: “...У нас навіть виникло товариство ворогів телебачення з штаб-квартирою в Чикаго. Один мільйон сімей. Вони влаштували показові акції: викинули й розбили телевізори, тому що ТБ не дає людині змоги думати самостійно. Те, що показують на 200 каналах американського телебачення, — така ж домовина з музикою, як і російські канали (українські також — М. С.). Та ж вульгарність, низькопробність, відсутність смаку, вбогість. Люди почуваються рабами. I вони стали думати: “Якщо ми дивимося це, то що буде з нашими дітьми?”. I вони приходять до боротьби”[173]. Так поводяться антиглобалісти у США. А як поводимося ми? Давайте замислимося, чому 0,2 % населення диктує нам своє бачення світу, облудно захопивши канали нашого телебачення?
Ми повинні розповісти всім, що таке єврейський фашизм, яку політику здійснює ХАБАД, чому в Україні за методику викладання історії відповідає керівник ордену Бней-Бріт. Чому міністром освіти і науки є людина, що виконує роль ідеолога партії СДПУ(о)?
Насамперед ми повинні розповісти про безпідставність вживання терміна “антисеміт”, тому що звинувачення в антисемітизмі є абсурдним, оскільки семіти — “...це група близьких за мовними ознаками народів Південно-Західної Азії і Північної Африки, до яких належали давні вавилоняни, ассірійці, фінікійці, іудеї та деякі інші народи”[174]. В “Большой Советской энциклопедии” (т. 23. — 1976. — С. 712) читаємо про семітів: “Семиты — термин, введенный в науку немецкими учеными А. Л. Шлецером и И. Г. Эйнхгорном в 80-х годах 18 в. для обозначения древних народов, характеризовавшихся принадлежностью к особой семье языков, общим ареалом расселения, общими чертами культа, сходством материальной культуры и быта... К числу семитоязычних народов относят арабов, мальтийцев, потомков древних представителей юж. Подгруппы юж. С. [Семиты] в Юж. Аравии (махри, шахри, жителей о. Сокотра и др.), ахмара, тигре и ряд других народностей Эфиопии, израильтян, новосирийцев”.
Але чому ж у такому разі сіоністи здіймають галас про антисемітизм? До чого тут євреї? Цей трюк потрібен сіоністам як охоронна грамота, своєрідне табу на будь-якого єврея, його недоторканність, хоч би що поганого чи злочинного робив він проти інших народів в ім’я цілей світового сіонізму. “Араби також семіти, — писав В. Шульгін, — але ніхто нікому не заважає бути арабофобом, якби такий оригінал об’явився”[175]. І справді питання, про антисемітизм, яке піднімають євреї, абсурдне за своїм змістовим навантаженням і постановкою. Семіти — понад півтора десятка арабських народів, до яких належать і євреї. Якщо говорити про те, що
