“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією - Микола Іванович Сенченко

Такій комбінації ознак відповідає православна релігія, яка завжди переважала в Україні. Традиційні релігії — православ’я, католицизм і мусульманство — існували в умовах віротерпимості. Після Жовтневого перевороту православна ідеологія поступилася місцем комуністичній, що намагалася витіснити традиційні релігії, але не змогла зробити цього. Після Великої вітчизняної війни комуністична ідеологія набула форм, адекватних духовній цивілізації. Гоніння на релігії припинилися, і віротерпімість знову стала нормою. В 1991 р. комуністична ідеологія була дискредитована, а православна релігія, адекватна комбінації ознак духовної цивілізації, не змогла зайняти місце комуністичної ідеології.

Сьогодні в Україні немає єдиної ідеології, як це й записано у Статті 15 Конституції України. Немає символу віри в свою мету. У суспільства зникла впевненість у правильності зробленого вибору, а отже, й мета.

Після “перебудови”, особливо після 1991 р., в Україні зникла єдина ідеологія й почався ідеологічний розлад. Було проголошено, що у нашої країни ворога немає. А в західному світі образ ворога не зник, оскільки східнослав’янські країни для демонічної цивілізації і для США були і є ворогом. І якщо раніше СРСР для США був ворогом, достойним поваги, то тепер цей ворог повалений, і до країн колишнього Радянського Союзу ставляться з презирством. Економічні й соціальні наслідки такого процесу загальновідомі. Згідно з моделлю така ситуація загрожує зникненню Росії та України як носіїв духовної цивілізації.

Цьому можна запобігти, якщо покласти край ідеологічному розладі між патріотичними силами. Треба усвідомити, хто ми є, громадяни України, що нам дороге і що ми будемо захищати. Наша мета — захист свого способу життя, обраного і вистражданого в історичному процесі. Порівняно з цією метою розлад між різними групами і партіями є дріб’язковим і стає перепоною для досягнення мети. Сьогодні життєво необхідна ідеологічна єдність.

Ми повинні чітко усвідомити, що в України є політичний, економічний та ідеологічний ворог — західна іудеофарисейська (демонічна) цивілізація з її іудеоліберальною ідеологією, уособленням якої є передусім США. Слід зрозуміти, що образ ворога — не порожній звук, а нагальна потреба сучасної України. Ще зовсім недавно ворога вважали іншим, і ця помилка дорого коштувала Україні.

Іудеоліберальна ідеологія з усіма її цінностями, в тому числі з ринковою економікою, ворожа Україні, її глибинній суті, її культурі та духовній цивілізації. Якщо нашою метою є збереження і захист України, то з цією ідеологією слід вести непримиреннуу боротьбу. Країну спіткало лихо, вона має потребу в захисті та єдності. У нас є спільний ворог. Він досить сильний і підступний, і саме з ним слід боротися всій слав’янській громаді.

Демократи, для яких західні цінності й ліберальні догми дорожчі за Україну, повинні зрозуміти, що саме вони свідомо чи несвідомо сприяли розладу в країні, її пограбуванню. Сповідуючи іудеоліберальну ідеологію, демократи поставили державу в залежність від Заходу, породили олігархів, що грабують країну. Сьогодні всі, хто може логічно мислити, усвідомлюють, що демократичні цінності не є загальнолюдськими. В Україні вищими є інші цінності, і серед них — Незалежна Самостійна Україна. Проповідування демократичних цінностей обертається лицемірством, брехнею і знищенням людей. Авторитети міжнародної політики виявилися людьми безпринципними, які зрадили демократичну ідею й використовують її у своїх корисливих інтересах.

Щоб зрозуміти процеси, що відбуваються в державі, треба вийти за межі структур управління нею і подивитися на ситуацію ширше, розглянувши проблему наддержавного управління.

Класична теорія державного управління, за Арістотелем і Платоном, передбачає п’ять складових державної влади і відповідно стільки ж складових державного управління:

1. Концептуальна влада.

2. Ідеологічна (політична) влада.

3. Законодавча влада.

4. Виконавча влада.

5. Судова влада.

Концептуальна влада забезпечує: розпізнавання чинників, що впливають на суспільство; формування векторів цілей щодо кожного такого чинника; формування концепції управління для досягнення цілей суспільства. Важливо зрозуміти, що власне світогляд є продуктом праці кожної конкретної людини. Його неможливо відокремити від людини ні з її власної волі, ні всупереч їй. Звідси дуже важливий висновок: концептуальна влада автократична (самовладна) за своєю природою й ігнорує “демократичні” процедури суспільства, що не бажають визнати її автократію. Головною проблемою справді демократичного суспільства є не способи й терміни голосування, а побудова такої соціальної організації, за якої автократія концептуальної влади доступна для всіх, а тому не може стати антинародною. У цьому — коріння демократії.

Ідеологічна влада — “одягає” концепцію в привабливі для широких мас форми. В натовпо-елітарному суспільстві зміст концепції може бути далеким від привабливості форм, у яких вона постає перед суспільством.

Виконавча влада — втілює концепцію в життя структурно і безструктурно, спираючись на суспільні традиції й законодавство.

Законодавча влада — підводить під концепцію строгі юридичні форми, розбудовуючи матрицю процедур.

Судова влада — стежить за дотриманням “законності” в житті суспільства.

Загальна теорія управління стверджує, що для нормального функціонування держави необхідно мати повний набір функцій управління. Якщо в реальному процесі управління якась із функцій відсутня, це означає, що управління здійснюється не за повним набором функцій. Коли сьогодні в Україні ніхто (в тому числі й Конституція) не може нічого сказати про концептуальну владу, то це означає, що здійснюється наддержавне концептуальне управління, або іншими словами, “ми живемо чужим розумом”. Тобто ми втратили концептуальну владу, а оскільки без неї управління неможливе, ми можемо заявити, що концептуальна влада змінила форму свого існування в сучасному світі, вона є латентною.

В Україні існують три останні гілки влади — законодавча, виконавча і судова.

Але ми нічого не чуємо про дві перші — концептуальну й ідеологічну. Однак саме вони визначають три останні. Якщо владна еліта держави не розуміє чи не хоче розуміти й знати про концептуальну та ідеологічну владу, то така еліта є або “п’ятою колоною”, або “колоніальною адміністрацією”, а держава розвивається в напрямі до неоколоніалізму. Не може бути незалежною держава, в якій відбувається наддержавне управління ідеологією.

У наш час знання про найбільш фундаментальні елементи побудови суспільства, держави і всієї людської спільноти акумульовані в ідеології