Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм
Усі ці перетворення можна здійснювати лише поступово, зі згоди більшості населення. Вони мають привести до нової форми економічної системи, що не подібна ні до сучасного західного капіталізму, ні до радянського централізованого державного капіталізму, ні до шведської бюрократичної системи спільного добробуту.
Вочевидь, великі корпорації від самого початку спробують скористатися своєю величезною владою, щоб чинити опір таким змінам. Але нездоланне прагнення всіх громадян до здорового споживання зможе зламати опір корпорацій.
Одним з ефективних способів демонстрації сили споживача може стати створення бойового руху, який буде використовувати як зброю загрозу «споживацького страйку». Припустімо, приміром, що 20% американців, які користуються автомобілями, вирішили більше не купувати їх, бо дійшли висновку, що порівняно із вправно організованим громадським транспортом особисте авто є економічно невигідним, екологічно небезпечним, а з психологічного боку його дія подібна до наркотику, який штучно створює відчуття влади, підсилює почуття заздрощів і сприяє втечі від самого себе. Тільки економіст у змозі був би визначити розмір економічних збитків автомобільної промисловості, і, звісно ж, нафтових компаній; якби такий страйк насправді відбувся, національна економіка, зосереджена навколо виробництва автомобілів, відчутно б постраждала. Звичайно, ніхто не зичить проблем американській економіці, але така загроза (наприклад, протягом одного місяця зупинка користування автомобілем) могла б дати споживачам потужний важіль для змін у всій системі виробництва.
Страйки споживачів мають величезні переваги: поперше, їм не потрібне сприяння уряду; по-друге, з ними важко боротися (якщо, звичайно, уряд не вживе якихось спеціальних заходів, щоб змусити громадян купувати те, чого вони купувати не хочуть), і, по-третє, нема потреби чекати, доки 51% громадян схвалить прийняття урядом примусових заходів. Фактично для того, щоб здійснити зміни, двадцятивідсоткова меншість могла б виявитися досить-таки дієвою силою. Страйки споживачів могли б подолати політичні та партійні бар'єри, в них могли б бути задіяні як консерватори, так і ліберали, і «ліві» гуманісти, бо всі вони були б об'єднані одним бажанням — бажанням здорового й гуманного споживання. Першим кроком для припинення страйку стали б перемовини лідерів радикального гуманістичного руху споживачів та представників промисловості (можливо, за участі уряду) щодо нагальних змін. Тобто могли б бути застосовані ті ж методи, що й при переговорах про припинення робітничих страйків.
Завдання полягає в тому, аби змусити споживача усвідомити: 1) його власний, бодай частково й не усвідомлений, протест проти споживацтва; 2) потенційну силу об'єднання гуманістично спрямованих споживачів. Такий рух споживачів був би свідченням справжньої демократії — адже в цьому випадку люди відверто висловлювалися б і намагалися активно впливати на хід соціального розвитку невідчуженим способом. Такий рух базувався б на особистому досвіді, а не на політичних лозунгах.
Але навіть найефективніший рух споживачів не спрацює, якщо влада великих корпорацій лишиться настільки ж потужною, як і тепер. Якщо не буде послаблено тиск гігантських корпорацій на уряд (а цей тиск зростає щодень) і населення (через контроль на зразок «промивання мозку»), то навіть ті рештки демократії, які ще збереглися, приречені поступитися місцем технократичному фашизму, суспільству ситих, бездумних роботів, які тремтять від самого слова «комунізм». У Сполучених Штатах владу гігантських підприємств традиційно обмежено антитрастівськими законами. Впливова громадська думка могла б сприяти перетворенню цих надзвичайно могутніх корпорацій на дрібніші одиниці в дусі цих законів.
Щоб створити суспільство, засноване на принципі буття, всі люди мають активно брати участь в економічному житті суспільства і бути свідомими громадянами. Тобто наше вивільнення від орієнтації на володіння можливе лише внаслідок повної реалізації індустріальної та політичної демократії співучасті.
Цю вимогу поділяє більшість радикальних гуманістів.
Індустріальна демократія означає: кожен член великої промислової чи будь-якої іншої організації відіграє активну роль у її житті; кожен отримує повну інформацію про роботу цієї організації та бере участь у прийнятті рішень на всіх рівнях, починаючи з робочого процесу самого індивіда та заходів з охорони здоров'я і техніки безпеки (це вже з успіхом апробовано на кількох підприємствах Швеції та США) і закінчуючи, по можливості, участю в прийнятті рішень на тому рівні, де формується генеральна політика підприємства. Важливо, аби свої інтереси представляли самі робітники, а не офіційні профспілкові діячі, які функціонують поза підприємствами. Також індустріальна демократія передбачає, що підприємство — це не лише технічний і економічний, а й соціальний інститут, в існуванні і діяльності якого бере участь, а отже, і зацікавлений кожний член колективу.
Ці принципи спрацьовують і при впровадженні політичної демократії. Демократія здатна протистояти авторитарній загрозі лише в тому випадку, якщо це не «пасивна демократія спостерігачів», а активна «демократія учасників», за якої справи спільноти для окремих громадян будуть так само близькі й важливі, як їхні особисті справи, або, точніше, за якої благо спільноти стане особистою справою кожного громадянина. Беручи участь у громадському житті, люди виявляють, що їхнє життя стає цікавішим і більш стимулюючим. Справжню політичну демократію можна було б визначити як такий стан речей, за якого життя стає цікавішим. Така демократія співучасті, на відміну від «народної демократії» або «централізованої демократії», за своїм змістом є антибюрократичною і створює атмосферу, яка практично виключає появу демагогів.
Безперечно, визначення методів демократії співучасті є справою набагато складнішою, ніж розробка демократичної конституції у XVIII столітті. Чимало компетентних спеціалістів мали б спрямувати титанічні зусилля на визначення нових принципів і методів побудови демократії співучасті. Як на одній з можливих пропозицій, спрямованих на досягнення цієї мети, я хотів би знову зупинитися на ідеї, яку я висував понад двадцять років тому в книзі «Здорове суспільство»: треба створити сотні тисяч груп (наприклад, по п'ятсот осіб у кожній, які безпосередньо контактують між собою), з тим щоб вони склали постійно діючі дорадчі органи, які були б уповноважені ухвалювати рішення з найважливіших питань економіки, зовнішньої політики, охорони здоров'я, освіти і способів досягнення добробуту. Ці групи мали б отримувати всю відповідну інформацію (її характер буде описано нижче), обговорювати її (без тиску зовні) і шляхом голосування ухвалювати рішення (за допомогою сучасної техніки результати голосування можна отримати протягом доби). Сукупність цих груп склала б