Загублений світ - Майкл Крайтон

Малкольм похитав головою:

— Це не пояснення.

— Та ну? Що ж тоді?

— Подивися ще, — сказав Малкольм, вказуючи на рівнину. — Насправді це дуже очевидно.

Діти загиготіли.

Левін аж затрусився спересердя.

— Для мене очевидним є те, — сказав він, — що жоден з видів не досяг повної зрілості. Трицератопси, апатозаври, навіть паразаври набагато менші, ніж можна було б очікувати. Це свідчить про постійний фактор — певний елемент дієти, ефект утримання на невеликому острові, можливо, навіть те, як вони були виведені. Але я не вважаю це особливо примітним або тривожним.

— Може, ти й правий, — сказав Малкольм. — А може й ні.

Пуерто-Кортес

— Немає рейсів? — перепитала Сара Гардінг. — Тобто як це — немає рейсів?

Була одинадцята ранку. Сара Гардінг була у польоті останні п’ятнадцять годин, більшу частину з них вона провела на військово-транспортному американському літаку, який летів з Найробі до Далласу. Вона була виснажена, замурзана і хотіла прийняти душ та перевдягнутися. Замість цього вона сперечалася з упертим чиновником у жалюгідному маленькому містечку на західному узбережжі Коста-Рики. За вікном вже перестав падати дощ, але небо все ще було сірим і над порожнім летовищем висіли хмари.

— Перепрошую, — сказав Родрігес. — Але неможливо організувати жодного рейсу.

— А як щодо гвинтокрила, який взяв людей раніше?

— Так, ми маємо гвинтокрил.

— Де він?

— Його тут немає.

— Це я бачу. Але де він?

Родрігес розвів руками.

— Він полетів до Сан-Крістобаля.

— Коли він повернеться?

— Не знаю. Гадаю, що завтра або й післязавтра.

— Сеньйоре Родрігес, — жорстко сказала вона. — Я мушу потрапити на цей острів сьогодні.

— Я розумію ваше бажання, — відповів той, — але нічим не можу зарадити.

— Що ви пропонуєте?

Родрігес знизав плечима.

— Я не можу робити ніяких пропозицій.

— Є тут якийсь човен, що може мене взяти?

— Я не в курсі щодо човнів.

— Тут є гавань, — сказала Гардінг і показала у вікно. — Я бачу там багато різних човнів.

— Знаю. Але я не вірю, що хтось із них попливе на острови. Сьогодні несприятлива погода.

— Але якщо мені потрібно потрапити…

— Так, звичайно. — Родрігес позіхнув. — Ви можете спитати.

Так вона й опинилася невдовзі після одинадцятої години дощового ранку на хиткій дерев’яній пристані з рюкзаком на плечах. До причалу були прив’язані чотири човни, від яких смерділо рибою. Але всі вони здавалися порожніми. Уся робота кипіла на дальньому кінці причалу, де стояв значно більший човен. Поруч із ним стояв червоний «Джип Вранглер», обв’язаний канатами для завантаження на борт, і кілька сталевих барабанів та дерев’яних ящиків. Вона мимохіть захопилася машиною: автівка була спеціально модифікована, розширена до розміру «Ленд Ровер Дефендер» — найпопулярнішого з усіх польових транспортних засобів. Переобладнати такий «Джип» — дороге задоволення, подумала вона. Це по кишені лише дослідникам з великими грошима.

Стоячи на причалі, двоє американців у крислатих капелюхах кричали, вказуючи на «Джип», що криво піднявся в повітря, і гойдався над палубою на стропах древнього крана. Вона почула, як один з чоловіків крикнув: «Обережно! Обережно!», — коли «Джип» важко гупнувся на дерев’яну палубу.

— Чорт забирай! Обережніше! — Кілька робітників стали заносити ящики на корабель. Кран хитнувся назад, щоб підняти сталеві барабани.

Гардінг підійшла до найближчого чоловіка і ввічливо спитала:

— Вибачте, чи не могли б ви мені допомогти?

Чоловік подивився на неї. Він був середнього зросту, з червонуватою шкірою і м’якими рисами обличчя; у новому одязі для сафарі кольору хакі він мав дещо незграбний вигляд. Було видно, що він оповитий думками і напружений.

— Я зараз зайнятий, — сказав він і відвернувся. — Мануелю! Уважніше, це чутливе обладнання!

— Я перепрошую, що турбую Вас, — продовжувала вона, — але мене звуть Сара Гардінг і я намагаюся…

— Мені все одно, хоч би ви були Сарою Бернар.[21] Мануелю, чорт забирай! — Чоловік замахав руками. — Гей, ти! Так, ти! Тримай цю коробку вертикально!

— Я намагаюся потрапити на острів Сорна, — завершила свою фразу Сара.

Після цих слів поведінка чоловіка кардинально змінилася. Він повільно повернувся до неї.

— На Сорну? — перепитав він. — Ви часом не маєте стосунку до доктора Левіна?

— Так, маю.

— Ну, хай мені грець! — сказав він і раптом тепло усміхнувся. — Це ж треба! — Він простягнув руку. — Я Лью Доджсон із корпорації «Біосин», що у Купертіно. Це мій помічник, Говард Кінг.

— Привіт, — сказав інший чоловік, кивнувши їй. Говард Кінг був молодший, вищий і привабливіший за Доджсона. Сара знала цей тип: класичний бета-самець, який підпорядковується господарю. У його поведінці щодо неї було щось дивне: він трохи відсунувся вбік і, схоже, почувався незручно, тоді як Доджсон просто світився дружністю.

— А он там, — продовжував Доджсон, показуючи на палубу, — наш третій колега — Джордж Базелтон.

Гардінг побачила кремезного чоловіка, який схилився над ящиками, що вже стояли на борту. Рукава його сорочки були мокрі від поту. Вона сказала:

— То ви всі друзі Ричарда?

— Ми просто зараз прямуємо до нього, — сказав Доджсон, — на допомогу. — Він завагався, насуплено глянувши на неї.— Але він нам про вас не говорив…

Вона раптом зрозуміла, який вигляд має у його очах: низенька жінка років тридцяти, у зім’ятій сорочці, шортах кольору хакі і важких черевиках. Брудний одяг, розпатлане волосся після усіх цих перельотів. Вона сказала:

— Я знаю Ричарда через Іяна Малкольма. Ми з Іяном — старі друзі.

— Я розумію… — Він продовжував дивитися на неї, ніби трохи їй не довіряв.

Вона була змушена пояснити.

— Я була в Африці. Вирішила приїхати сюди в останню хвилину, — сказала вона. — Док Торн мені зателефонував.

— О, звичайно. Док. — Чоловік кивнув, і, здавалося, розслабився, ніби тепер все це мало для нього сенс.

— З Ричардом усе гаразд? — спитала вона.

— Ну, я, звичайно, сподіваюся, що так. Тому що ми беремо все це обладнання для нього.

— Ви збираєтеся на Сорну зараз?

— Так, якщо протримається така погода, — сказав Доджсон, дивлячись на небо. — Ми маємо бути готові за п’ять-десять хвилин. Знаєте, можете приєднатися до нас, якщо вам потрібно туди, — бадьоро сказав він. — Ми могли б скласти вам компанію. Де ваші речі?

— В мене тільки це, — сказала вона, вказуючи на свій маленький рюкзак.

— Порожняком мандруєте? Ну, добре, міс Гардінг. Ласкаво просимо.

Тепер він здавався абсолютно відкритим і доброзичливим. Це була дуже помітна зміна порівняно з його попередньою поведінкою. Але вона помітила, що цей красень, Кінг, явно почувався неспокійно. Він повернувся до неї спиною і працював дуже активно, покрикуючи на робітників, щоб