Загублений світ - Майкл Крайтон

— Тому що, — відповів Малкольм, — цей острів — це унікальна можливість вивчити найбільшу таємницю в історії нашої планети: вимирання видів.

— Ви бачите, — продовжував він, — що коли «ІнДжен» закрила свій об’єкт, вони зробили це поспіхом і залишили живими якусь кількість тварин. Це було п’ять чи шість років тому. Динозаври швидко дозрівають; більшість видів досягають зрілого віку в чотири або п’ять років. Тобто на даний момент перше покоління динозаврів «ІнДжен» — вирощених в лабораторії — досягло зрілості і почало виводити нове покоління, повністю в дикій природі. Нині на цьому острові існує повна екосистема, з десятком або близько того видів динозаврів, що живуть соціальними групами, вперше за 65 мільйонів років.

— Але в чому тут можливість? — спитав Арбі.

Малкольм вказав на рівнину.

— Ну от подумай. Вимирання — це дуже складна тема для дослідження. Є безліч конкуруючих теорій. Скам’янілі рештки збереглися не повністю. І експерименти поставити неможливо. Галілей міг залізти на Пізанську вежу і кидати звідти кулі, щоб перевірити силу тяжіння. Ньютон використовував призми, щоб перевірити свою теорію світла. Астрономи спостерігали затемнення, щоб перевірити теорію відносності Ейнштейна. Перевірки постійно відбуваються в усіх галузях науки. Але як можна перевірити теорію вимирання? Ніяк.

— Але ж тут… — почав Арбі.

— Так, — сказав Малкольм. — Те, що ми тут маємо — це популяція вимерлих тварин, штучно виведених у закритому середовищі, що дозволило їм знову розвиватися. В історії ніколи не було нічого подібного. Ми вже знаємо, що колись ці тварини вимерли. Але не знаємо, чому.

— І ви сподіваєтеся дізнатися? За кілька днів?

— Так, — відповів Малкольм. — Сподіваємося.

— Як? Ви ж не очікуєте, що вони знову вимруть?

— Хочеш сказати, просто в нас на очах? — засміявся Малкольм. — Ні, ні. Нічого подібного. Але річ у тім, що ми вперше вивчаємо не просто кістки. Ми бачимо живих тварин і спостерігаємо за їхньою поведінкою. В мене є теорія, і я думаю, що навіть протягом короткого часу ми побачимо її докази.

— Які докази? — спитала Келлі.

— Яка теорія? — запитав Арбі.

Малкольм усміхнувся.

— Зачекайте і все дізнаєтеся, — сказав він.

Червона королева

Апатозаври підійшли до річки у розпал денної спеки; їхні граціозні вигнуті шиї відбивалися у воді, коли вони нахилялися, щоб напитися. Їхні довгі хвости, що нагадували батоги, ліниво хиталися вліво-вправо. Кілька молодих тварин, значно менші за дорослих, гасали у центрі стада.

— Гарно, чи не так? — сказав Левін. — Те, як усе це поєднується. Просто гарно. — Він перехилився через борт і крикнув Торну: — Де мій штатив?

— Вже піднімається, — відповів Торн.

Тепер на мотузці підняли важкий широкий штатив із круглою підставкою на верхівці. На ній було змонтовано п’ять відеокамер, з яких звисали дроти, що вели до сонячних батарей. Левін і Малкольм почали його встановлювати.

— Що відбувається з відео? — спитав Арбі.

— Дані передаються в мультиплексному режимі супутниковим каналом до Каліфорнії. Також ми під’єднаємося до тутешньої мережі безпеки і таким чином матимемо багато точок спостереження.

— І нам не доведеться тут сидіти весь час?

— Саме так.

— І це і є та сама схованка на висоті?

— Так, принаймні, саме так її називають науковці на кшталт Сари Гардінг.

Торн приєднався до них. Тепер у маленькому притулку стало дещо багатолюдно, але Левін, схоже, не помічав цього. Його увага була повністю зосереджена на динозаврах; він повернув бінокль у бік тварин, які розбрелися по всій рівнині.

— Саме так, як ми й думали, — сказав він Малкольму. — Просторова організація. Діти та молодняк у центрі стада, дорослі на периферії. Апатозаври використовують свої хвости для захисту.

— Схоже, що так.

— О, жодних сумнівів, — мовив Левін і зітхнув. — Так приємно переконатися у своїй правоті.

Внизу на землі Левін розпакував круглу алюмінієву клітку — ту саму, що діти бачили у Каліфорнії. Вона була шість футів заввишки та чотири фути в діаметрі і мала однодюймові титанові прути.

— Що мені з нею зробити? — спитав Едді.

— Залиш її внизу, — сказав Левін. — Там її місце.

Едді поставив клітку вертикально біля вишки. Левін зліз униз.

— А це для чого? — спитав Арбі, глянувши вниз. — Щоб спіймати динозавра?

— Насправді якраз навпаки. — Левін прикріпив клітку до підніжжя схованки. Потім відчинив та зачинив дверцята, перевіряючи їх. У дверях був замок. Він перевірив і його, не виймаючи ключ, на якому теліпалася еластична петля. — Це клітка від хижаків, схожа на ті, що використовуються для спостереження за акулами, — сказав Левін. — Якщо ви ходитимете тут і щось станеться, то можна залізти всередину і ви будете в безпеці.

— Що станеться? — спитав Арбі зі стурбованим виглядом.

— Взагалі-то я не думаю, що щось станеться, — відповів Левін. — Бо я сумніваюся, що тварини звертатимуть увагу на нас або на цей маленький будиночок, щойно ми його приховаємо.

— Ви маєте на увазі, вони його не бачитимуть?

— О, вони будуть його бачити, — сказав Левін. — Але не зважатимуть на нього.

— Але якщо вони відчують наш запах…

Левін похитав головою.

— Ми розташували схованку так, що вітер переважно дме в наш бік. І ви, можливо, помітили, що ця папороть має яскраво виражений аромат. — Це був м’який, злегка гострий запах, майже як в евкаліпта.

Арбі все одно хвилювався.

— Але припустімо, що вони захочуть поїсти папороті…

— Не захочуть, — заперечив Левін. — Це Dicranopterus cyatheoides. Вона помірно токсична і викликає висипання в роті. Справді, є теорія, що її токсичність вперше з’явилася ще в юрському періоді як захист від динозаврів, які пасуться.

— Це не теорія, — сказав Малкольм. — Це просто вигадки.

— Але в них є певна логіка, — сказав Левін. — Рослинне життя в мезозої зіткнулося з серйозним викликом після того, як з’явилися дуже великі динозаври. Стада гігантських травоїдних, кожен з яких споживає сотні фунтів рослинної маси на день, просто знищили б будь-які рослини, що не мали якогось захисту — поганий смак, подразнення, як у кропиви, колючки або хімічна токсичність. Тож, можливо, що токсичність cyatheoides з’явилася саме тоді. І це дуже ефективний захист, бо сучасні тварини не їдять цю папороть ніде на планеті. Ось чому її так багато, як ви, можливо, помітили.

— Рослини мають захист? — спитала Келлі.

— Звісно, мають. Рослини еволюціонують, як і будь-яка інша форма життя, і виробили власні форми агресії, захисту тощо. У XIX столітті більшість теорій стосувалася тварин — природа в червоному, зуби й пазурі, все таке. Але зараз вчені думають про природу в зеленому — корені й стебла. Ми розуміємо, що рослини, невтомно борючись за виживання, виробили всі можливі засоби — від симбіозу з іншими тваринами до сигнальних