Загублений світ - Майкл Крайтон

Доджсон кивнув. Він бачив, що Базелтон має рацію, і це ще раз нагадало йому, наскільки йому потрібен цей вчений і наскільки мудро було включити його в команду. Доджсон ніколи не думав про реакцію громадськості. Базелтон думав лише про це.

— Ну, це все чудово, — відповів він. — Але все це не матиме значення, доки ми не потрапимо на острів. — Він знову глянув на годинник.

За його спиною відчинилися двері і до бару зайшов помічник Доджсона Говард Кінг, підштовхуючи кремезного вусатого костариканця. В нього було похмуре обвітрене обличчя.

Доджсон повернувся на стільці.

— Це той самий хлопець?

— Так, Лью.

— Як його звуть?

— Ґандока.

— Сеньйоре Ґандока, — Доджсон підняв фотографію Левіна, — Ви знаєте цього чоловіка?

Ґандока ледь глянув на фотографію і кивнув.

— Сі. Сеньйор Левін.

— Правильно. Довбаний сеньйор Левін. Коли він тут був?

— Кілька днів тому. Він поїхав разом з Дієгіто, моїм двоюрідним братом. Вони ще не повернулися.

— А куди вони поїхали? — спитав Доджсон.

— На острів Сорна.

— Добре. — Доджсон допив пиво і відсунув пляшку. — У вас є човен? — Він повернувся до Кінга. — В нього є човен?

Кінг сказав:

— Він рибалка, тож човен має.

Ґандока кивнув.

— Рибальський човен. Сі.

— Добре. Я теж хочу вирушити на острів Сорна.

— Сі, сеньйоре, але сьогодні погода…

— Чхати я хотів на погоду, — сказав Доджсон, — погода налагодиться. Я хочу плисти зараз.

— Може, пізніше…

— Зараз.

Ґандока розвів руками.

— Мені дуже шкода, сеньйоре…

— Покажи йому гроші, Говарде, — сказав Доджсон.

Кінг відкрив валізку. У ній було повно банкнот по п'ять тисяч колонів.[20] Ґандока глянув, взяв одну з купюр, перевірив її. Потім обережно поклав її назад, переступаючи з ноги на ногу.

— Я хочу вирушати зараз, — повторив Доджсон.

— Сі, сеньйоре, — кивнув Ґандока, — ми відпливемо, щойно ви будете готові.

— Оце вже краще, — відповів Доджсон. — Чи довго добиратися до острова?

— Можливо, за дві години будемо там, сеньйоре.

— Чудово, — сказав Доджсон. — Це буде чудово.

Схованка на висоті

— Ось і ми!

Левін із клацанням приєднав трос до лебідки «Експлорера» і увімкнув її. Трос повільно повертався, виблискуючи на сонці.

Всі вони спустилися на широку трав’янисту рівнину біля підніжжя скелі. Полуденне сонце було високо над головою, його світло відбивалося від краю кратера. Нижче у полуденній спеці виблискувала долина.

Неподалік паслося стадо гіпсилофодонтів. Ці зелені схожі на газелей тварини піднімали свої голови над травою щоразу, коли чули дзенькіт металу, який лунав від алюмінієвої стійки, що її збирали Едді з дітьми. Через цю стійку було чимало клопоту у Каліфорнії. Тепер, коли вона лежала на траві, то нагадувала нагромадження тонких розпірок — дуже збільшену версію паличок для дитячої гри.

— От тепер побачимо, — сказав Левін, потираючи руки.

Двигун запрацював і конструкція почала рухатися, повільно піднімаючись у повітря. Те, що поставало перед їхніми очима, здавалося схожим на павутиння і якимось ламким, але Торн знав, що поперечні кріплення нададуть конструкції дивовижної міцності. Розпірки розгорталися, вежа піднялася на десять футів, потім на п'ятнадцять і нарешті зупинилася. Маленький будинок на вершині був тепер якраз під гілками найближчих дерев, що приховували його з поля зору. Але сама основа яскраво блищала і світилася на сонці.

— Це все? — спитав Арбі.

— Так, все. — Торн обійшов конструкцію з усіх сторін, всовуючи штифти, що мали зафіксувати її у вертикальному положенні.

— Але вона занадто блискуча, — сказав Левін. — Нам слід було зробити її матово-чорною.

Торн сказав:

— Едді, нам потрібно зробити цю штуку непомітною.

— Хочете її зафарбувати, Доку? Я взяв трохи чорної фарби.

Левін похитав головою.

— Ні, буде запах. А як щодо пальмового листя?

— Звичайно, зробимо. — Едді підійшов до найближчих пальм і почав рубати великі гілки своїм мачете.

Келлі дивилася на зібрану алюмінієву стійку.

— Круто, — сказала вона. — Але що це таке?

— Схованка на висоті,— пояснив Левін. — Вперед. — І поліз нагору.

Конструкція нагорі являла собою маленький будиночок, дах якого підтримувався алюмінієвими стрижнями, що були на відстані чотирьох футів один від одного. Підлога будиночка також була з алюмінієвих стрижнів, але вони були ближче один до одного, на відстані приблизно шести дюймів. Це було небезпечно, бо всередині можна було провалитися ногою, тож Левін узяв перший жмуток гілок, зрубаних Едді Карром, і накрив ними підлогу. Решту гілок він прив'язав ззовні, щоб приховати будиночок.

Арбі та Келлі не могли надивитися на тварин. З цієї позиції вони могли бачити усю долину. Вдалині, на іншому боці річки, було стадо апатозаврів. На півночі паслася група трицератопсів. Ближче до води якісь качконосі динозаври з довгими гребенями на головах ішли на водопій. Долиною розляглося їхнє низьке сурмління — глибокий, неземний звук. За мить з протилежного боку долини пролунав крик у відповідь.

— Що це було? — спитала Келлі.

— Паразауролофи, — сказав Левін. — Вони сурмлять крізь гребінь на потилиці. Низькочастотний звук поширюється на велику відстань.

На півдні паслося стадо темно-зелених тварин з великими опуклими лобами і вінцем з маленьких вузлуватих ріжок. Вони трохи нагадували буйволів.

— А цих як називають? — спитала Келлі.

— Хороше питання, — буркнув Левін. — Це або Gravitholus Alberta, або, скоріше, Pachycephalosaurus wyomingensis. Але напевно важко сказати, бо повних кістяків цих тварин ніколи не вдавалося знайти. Їх лоби мають дуже товсті кістки, тож ми знайшли багато куполоподібних фрагментів черепа. Але це вперше, коли я бачу цілу тварину.

— А ці ріжки? Для чого вони? — спитав Арбі.

— Ніхто не знає,— відповів Левін. — Всі припускають, що самці ними буцалися, борючись між собою. Таке собі змагання за жінок.

Малкольм піднявся у схованку.

— Так, буцалися лобами, — сказав він кисло. — Отакими ріжками, як ви бачите.

— Добре, — сказав Левін. — Але зараз вони не буцаються. Мабуть, тому що шлюбний сезон закінчився.

— Або тому, що вони взагалі цього не роблять, — сказав Малкольм, дивлячись на зелених тварин. — Як на мене, вони мають досить мирний вигляд.

— Так, — сказав Левін. — Але це, ясна річ, нічого не означає. Африканські буйволи здебільшого теж здаються мирними тваринами — але насправді, як правило, просто стоять не рухаючись. Тим не менш, це непередбачувані та небезпечні тварини. Ми маємо припустити, що ці куполи існують недарма — навіть якщо зараз ми й не знаємо, для чого.

Левін повернувся до дітей.

— Ось чому ми зробили цю конструкцію. Ми хочемо цілодобово спостерігати за тваринами, — сказав він. — Настільки повно зафіксувати їхнє життя, наскільки це можливо.

— Навіщо? — запитав