Загублений світ - Майкл Крайтон
— Іти думаєш, що так само і з динозаврами, бо…
— Це досить очевидно, — сказав Левін. — Досить поглянути на їхню поведінку. Коли два стада були поодинці, кожне з них було щільно згруповане. Але коли вони разом, паразаври розсіюються, кидаючи своє колишнє місце розташування, щоб сформувати зовнішнє кільце навколо апатозаврів. Так само, як ви бачите зараз. Це може означати тільки те, що окремі паразаври будуть захищені стадом апатозаврів. І навпаки. Це може бути тільки взаємна оборона від хижаків.
Вони побачили, як один з паразаврів підняв голову і подивився через річку. Він подав довгий жалібний сигнал. Усі паразаври теж підняли голови і глянули у той бік. Апатозаври продовжували пити воду з річки, хоча один або два дорослих підняли свої довгі шиї.
У полуденному сонці над ними кружляли комахи. Торн запитав:
— То де ж ці хижаки?
— Он там, — відказав Малкольм, вказуючи на ряд дерев на іншому березі річки, недалеко від води.
Торн дивився і нічого не міг побачити.
— Не бачите їх?
— Ні.
— Придивіться уважніше. Це маленькі тварини, схожі на ящірок. Темно-коричневі. Раптори, — сказав він.
Торн знизав плечима. Він все одно нічого не бачив. Стоячи в нього за спиною, Левін почав їсти енергетичний батончик.[22] Зайнятий біноклем, він кинув обгортку на підлогу. Шматочки паперу полетіли на землю.
— Яке воно на смак? — спитав Арбі.
— Непогане. Трохи солодке.
— А ще одного у вас немає? — спитав він.
Левін порився в кишенях і дав йому. Арбі розламав батончик навпіл і віддав половину Келлі. Потім почав розгортати свою половину, акуратно складаючи папір у кишеню.
— Розумієте, все вкрай важливо, — сказав Малкольм. — Для питання вимирання. Вже очевидно, що вимирання динозаврів є набагато складнішою проблемою, ніж будь-хто усвідомлював.
— Справді? — спитав Арбі.
— Дивись, — продовжив Малкольм. — Усі теорії вимирання видів базувалися на вивченні скам’янілостей. Але скам’янілості не показують ті види поведінки, що їх ми тут бачимо. Вони не фіксують усієї складності групової взаємодії.
— Тому що скам’янілості — це просто кістки, — сказав Арбі.
— Правильно. А кістки — це не поведінка. Якщо подумати, то палеонтологічні дані більше схожі на серію фотознімків: застиглі моменти того, що насправді є рухливою реальністю. Роздивлятися скам’янілості — це все одно що гортати сімейний фотоальбом. Ти розумієш, що альбом — це не все. Розумієш, що між цими картинками теж є життя. Але в тебе немає жодних записів того, що відбувається між цими картинками, ти маєш лише ці фото, тому вивчаєш і вивчаєш їх. І дуже скоро починаєш хибно думати, що цей альбом — не серія моментів, а сама реальність. І пояснюєш усе, керуючись альбомом, забуваючи, що за ним стоїть справжнє життя. А ще є тенденція, — продовжував Малкольм, — думати у категоріях фізичних подій. Припускати, що вимирання викликане певними фізичними подіями. Метеорит падає на Землю і міняє погоду. Або вивергається вулкан, і погода міняється. Або міняється рослинність, і види починають голодувати і вмирати. Або з’являється нова рослина, яка отруює всіх динозаврів. У кожному випадку уявляється якась зовнішня подія. Але ніхто не уявляє, що змінитися могли самі тварини — не їхні кістки, а їхня поведінка. Проте коли ви дивитеся на тварин, подібних до цих, і бачите, наскільки складно пов’язана між собою їхня поведінка, то розумієте, що зміна групової поведінки може легко призвести до зникнення цілого виду.
— Але чому може змінитися групова поведінка? — спитав Торн. — Якщо не було ніякої катастрофи, що силоміць її змінила, то що тоді?
— Насправді,— відповів Малкольм, — поведінка змінюється завжди, постійно. Наша планета — динамічне, активне середовище. Погода міняється. Суходіл міняється. Континенти рухаються. Океани наповнюються й висихають. Гори здіймаються вгору і руйнуються від ерозії. Всі організми на планеті постійно пристосовуються до цих змін. Кращими є ті, які можуть адаптуватися якнайшвидше. Ось чому важко зрозуміти, як катастрофа, що спричиняє таку велику зміну, може призвести до зникнення в той час, як на Землі весь час все одно відбувається стільки змін.
— То що ж, у такому випадку, є причиною вимирання? — спитав Торн.
— Безумовно, не лише швидкі зміни, — сказав Малкольм. — Факти чітко це підтверджують.
— Які факти?
— Після кожної великої зміни стану довкілля йшла хвиля вимирання видів, але не відразу. Саме по собі вимирання відбувається за тисячі, а то й мільйони років після цього. Візьміть останнє заледеніння у Північній Америці. Льодовик спустився, клімат сильно змінився, але тварини не загинули. Лише після того, як льодовик відступив, коли можна подумати, що все повернеться до нормального життя, безліч видів вимерла. Саме тоді на цьому континенті зникли жирафи, тигри та мамонти. І це звичайна картина. Ніби види ослаблені серйозними змінами, але вимирають пізніше. Це широковідоме явище.
— Це називається «підготовка плацдарму», — сказав Левін.
— І як це пояснити?
Левін промовчав.
— А ніяк, — відповів Малкольм. — Це палеонтологічна загадка. Але я вважаю, що теорія складності може багато нам про це розповісти. Бо якщо поняття життя на межі хаосу є вірним, тоді серйозні зміни штовхають тварин ближче до краю. Це дестабілізує всі види поведінки. І коли середовище повертається в нормальне русло, це насправді не повернення до нормального життя. З точки зору еволюції, це ще одна велика зміна, і вона занадто велика, щоб її витримати. Я вважаю, що нова поведінка в популяціях може виникати у несподіваний спосіб і думаю, що знаю, чому динозаври…
— Що це? — раптом перебив його Торн.
Він дивився на дерева, і побачив, як у полі зору з’явився один динозавр. Він був досить стрункий, жваво тримався на задніх лапах, підтримуючи рівновагу за допомогою сильного хвоста. Він був шість футів заввишки, зелено-коричневий, з червоними та чорними смугами, мов у тигра.
— Це велоцираптор, — сказав Малкольм.
Торн повернувся до Левіна.
— Це він загнав тебе на дерево? Гидкий у нього вигляд.
— Зате ефектний, — сказав Левін. — Ці тварини — блискуче сконструйовані машини для вбивства. Можна стверджувати, що це найбільш вправні хижаки в історії планети. Той, який вискочив уперед — це альфа. Він веде зграю.
Торн побачив інший рух під деревами.
— Їх там кілька.
— О так, — сказав Левін. — Ця зграя особливо велика. — Він підніс бінокль і глянув крізь нього. — Хотів би я знати, де їхнє гніздо, — сказав він. — Я ніде не зміг знайти його на острові. Звичайно, вони потайливі, але ж
