Загублений світ - Майкл Крайтон

Малкольм спробував шматочок і похитав головою.

— Хіба не чудова технологія? — сказав він. — Їм вдалося зробити її смак схожим на картон.

Малкольм глянув на двох дітлахів, які сиділи навпроти нього і енергійно їли. Келлі подивилася на нього і показала виделкою на книжки, прив’язані до полиці поруч зі столом.

— Є одна річ, якої я не розумію.

— Лише одна? — сказав Малкольм.

— Уся ця справа з еволюцією, — сказала вона. — Дарвін написав свою книжку давно, так?

— Дарвін видав «Походження видів» 1859 року, — відповів Малкольм.

— І тепер всі у це вірять, правда?

— Я думаю, буде справедливо сказати, що кожен науковець у світі згоден з тим, що еволюція є однією з характерних рис життя на Землі,— сказав Малкольм. — І що ми походимо від предків-тварин. Так.

— Добре, — сказала Келлі.— То в чому ж тоді проблема?

Малкольм посміхнувся.

— Проблема в тому, — сказав він, — що хоч всі й погоджуються з теорією еволюції, ніхто не розуміє, як вона працює. З теорією великі проблеми. І дедалі більше вчених це визнають.

Малкольм відсунув свою тарілку вбік.

— Доведеться відстежити шлях цієї теорії,— сказав він, — протягом пари століть. Почнемо з барона Жоржа Кюв’є — найвідомішого анатома того часу, який жив у інтелектуальному центрі світу, Парижі. Близько 1800 року люди почали викопувати старі кістки, і Кюв’є зрозумів, що вони належали тваринам, яких більше не існує. Це було проблемою, тому що в 1800 році вважалося, ніби всі види тварин, створені колись, живуть і досі. Ця ідея здавалася розумною, бо панувала думка, що вік Землі — лише кілька тисяч років. І тому що Бог, який створив усіх тварин, ніколи не дозволив би померти одному з його творінь. Тож вимирання вважалося неможливим. Кюв’є довго бився над цими викопними кістками, але зрештою дійшов висновку, що — з Божої чи не з Божої волі,— багато тварин вимерли — на його думку, внаслідок глобальних катастроф, на кшталт всесвітнього потопу.

— Добре…

— Так Кюв’є неохоче прийшов до того, що повірив у вимирання видів, — продовжував Малкольм, — але він ніколи не припускав існування еволюції. В уявленні Кюв’є еволюції ніколи не було. Одні тварини вмирали, інші виживали, але ніхто з них не еволюціонував, тварини не мінялися. Потім з’явився Дарвін, який сказав, що тварини справді розвиваються і що викопні кістки — це рештки вимерлих предків сучасних тварин. Висновки Дарвіна розчарували багатьох людей. Їм не подобалася думка про те, що Божі творіння змінюються, і нікому не хотілося бачити мавп у своєму родоводі. Це було соромно і прикро. Дискусія була запеклою. Але Дарвін накопичив величезну кількість фактичних даних — і зумів побороти опонентів. Так поступово його ідея еволюції була прийнята вченими по всьому світі. Але залишається питання: яким чином відбувається еволюція? Дарвін не мав на це хорошої відповіді.

— Природний відбір, — мовив Арбі.

— Так, це було пояснення Дарвіна. Навколишнє середовище чинить тиск, який є сприятливим для деяких тварин, і в наступних поколіннях вони розмножуються частіше, — так відбувається еволюція. Але як зрозуміли багато людей, природний відбір насправді не є поясненням. Це просто визначення — якщо тварина виживає, то вона пройшла відбір. Але за якими критеріями її відбирають? Як саме відбувається цей відбір? Дарвін не мав ані найменшого уявлення. Так само, як і будь-хто інший протягом наступних п’ятдесяти років.

— А як же гени? — спитала Келлі.

— Добре, — сказав Малкольм. — Чудово. Переходимо до XX століття. Роботи Менделя з рослинами знову відкриті.

Фішер і Райт займаються популяційними дослідженнями. Дуже скоро ми дізнаємося про те, що гени контролюють все, що пов’язане зі спадковістю. Згадайте, протягом всієї першої половини XX століття, під час Першої і Другої світових війн, ніхто не уявляв, що таке ген. Після відкриття Вотсона й Кріка 1953 року ми знаємо, що гени — це нуклеотиди, розташовані у подвійній спіралі. Чудово. А ще ми дізналися про мутацію. Тож наприкінці XX століття ми маємо теорію природного відбору, яка говорить, що мутації спонтанно виникають в генах, що навколишнє середовище сприяє корисним мутаціям, і з цього відбору відбувається еволюційний процес. Все просто й зрозуміло. Бог ні до чого. Ніякі вищі сили не беруть участі у роботі. Зрештою, еволюція — лише результат купи мутацій, внаслідок яких одні види виживають, інші вимирають. Так?

— Так, — сказав Арбі.

— А отут вже й виникають проблеми, — сказав Малкольм. — Перш за все, проблема часу. Одна-єдина бактерія — найдавніша форма життя — має дві тисячі ферментів. Вчені підрахували, скільки часу було потрібно, щоб випадковим чином зібрати ці ферменти з первинного бульйону. Вийшло, що на це мало піти від 40 до 100 мільярдів років. Але вік Землі — лише 4 мільярди років. Отже, шансів у неї було б мало. Особливо якщо згадати, що бактерії, як ми знаємо, з’явилися лише 400 мільйонів років тому. Життя з’явилося дуже швидко — і саме тому деякі вчені вирішили, що воно має позаземне походження. Хоча я думаю, що це просто ухилення від питання.

— Добре…

— По-друге, існує проблема координації. Якщо вірити сучасній теорії, то вся чудова складність життя — це не що інше, як накопичення випадкових подій — купа генетичних помилок, пов’язаних між собою. Проте коли ми уважно подивимося на тварин, здається, ніби багато елементів мали б розвиватися одночасно. Візьміть кажанів, які мають ехолокацію — вони пересуваються, орієнтуючись на звук. Щоб це стало можливим, повинні розвинутися багато чинників. Кажанам потрібен спеціальний голосовий апарат, щоб видавати ці звуки, особливі вуха, щоб чути ехо-сигнали, особливий мозок, щоб їх інтерпретувати, і особливе тіло, щоб падати вниз, налітати й ловити комах. Якщо всі ці речі не розвиваються одночасно, тоді немає переваг. І уявити собі, що ці речі відбуваються суто випадково — це все одно що думати, ніби торнадо може пронестися звалищем і випадково зібрати з деталей «Боїнг 747». В це дуже важко повірити.

— Добре, — сказав Торн. — Я згоден.

— Наступна проблема. Еволюція не завжди діє так, як мала б діяти сліпа сила. Деякі екологічні ніші не заповнюються. Певні рослини не з’їдають. А деякі тварини не дуже розвиваються. Акули за 160 мільйонів років майже не змінилися. Не змінилися й опосуми з того часу, як вимерли динозаври, тобто за 65 мільйонів років. Середовища, де живуть ці тварини, змінилися дуже сильно, а вони залишилися практично такі самі. Не точнісінько такі, але майже. Іншими словами, здається, що вони не відреагували на зміни у своєму навколишньому середовищі.

— Можливо, вони просто добре адаптувалися? — припустив Арбі.

— Можливо. Або, може, відбувається щось іще, чого