Загублений світ - Майкл Крайтон

— Вийди й подивися.

— Діти, — сказав Малкольм, — лишайтеся тут і дивіться на монітори. — Він натиснув на кнопку. — Ричарде, ми вже йдемо.

Паразаври

Ричард Левін схопився за поручні схованки і напружено спостерігав. Просто перед ним у полі зору з’явилася велична голова паразавра. Череп качконосого гадрозавра був три фути завдовжки, але за рахунок довгого рогатого гребеня, що розширювався назад, у повітрі він здавався більшим.

У міру того, як наближалася тварина, Левінові ставало дедалі краще видно зелені плями на голові. Він побачив довгу могутню шию, важкий тулуб зі світло-зеленим низом живота. Паразауролоф був дванадцять футів заввишки, майже як великий слон. Його голова була майже на одному рівні з підлогою схованки. Тварина невпинно йшла в його напрямку, від її кроків двигтіла земля. За кілька секунд він побачив, як з’явилася друга голова, потім третя, четверта. Тварини сурмили і, вишикувавшись у шеренгу, рухалися до нього.

За якусь мить вожак наблизився до схованки. Левін затамував подих, спостерігаючи за ним. Тварина дивилася на нього, її великі карі очі вивчали його. Динозавр облизав свої губи темно-багряним язиком. Вишка трусилася від його кроків. А потім він пройшов повз, рухаючись в напрямку джунглів, що були за нею. Невдовзі за ним пройшла і друга тварина.

Третій динозавр зачепив вишку, трохи її гойднувши. Здавалося, він і не помітив її і, як і раніше, невпинно йшов далі. Так само робили й інші. Один за одним, вони зникали у густих заростях, що були за схованкою. Земля перестала вібрувати. Саме тоді він побачив звірину стежку, що проходила повз схованку і зникала у джунглях.

Левін з полегшенням зітхнув.

Його тіло повільно розслабилося. Він підняв бінокль і глибоко вдихнув, заспокоюючись. Паніка зникла. Він почувався краще.

А потім він подумав: що вони роблять? Куди йдуть? Поведінка паразаврів здалася йому дуже дивною. Вони були в оборонній позиції, коли їли, але тепер, під час руху, вишикувалися в одну шеренгу, що зруйнувало звичайний згрупований стрій стада і зробило кожну тварину вразливою перед нападом хижаків. Однак ця поведінка явно була організованою. Такий рух у шерензі теж мав якусь мету.

Але яку?

Тепер, коли вони перебували в джунглях, тварини почали низько й коротко сурмити. У нього знову з’явилося відчуття, що це якийсь голосовий сигнал, який має свідчити про зміну позиції. Можливо, він потрібен для членів стада, які рухалися крізь джунглі, щоб відстежувати місце перебування кожного з них.

Але чому вони змінили своє місце?

Він, звичайно, не міг дізнатися про це тут, стоячи на вишці. Він завагався, прислухаючись до них, а потім рішуче перекинув ногу через поручні і швидко спустився вниз.

Період полювання

Вона відчула тепло й вологу. Щось шорстке, ніби наждачний папір, шкрябнуло її обличчя. Потім ще раз пройшлося по щоці. Сара Гардінг закашлялася. Щось крапало їй на шию. Запах був дивний — солодкуватий, ніби африканське пиво, що перебродило. Почулося якесь шипіння. Потім щось шкрябнуло її знову, пройшовшись від шиї до щоки.

Вона повільно розплющила очі і побачила морду коня. Великі тьмяні кінські очі з м’якими віями дивилися на неї. Кінь облизував її язиком. Це майже приємно, подумала вона, майже заспокійливо. Лежати на спині у багнюці, з конем…

Але це був не кінь.

Вона раптом побачила, що голова занадто вузька, писок надто конічний, і пропорції не ті. Вона повернулася, щоб подивитися і побачила, що голова маленька, і веде до дивовижно товстої шиї і важкого тулуба…

Вона схопилася, насилу піднявшись на коліна.

— Боже мій!

Її раптовий рух злякав велику тварину, яка стривожено форкнула і повільно рушила геть. Вона зробила кілька кроків багнистим берегом, а потім зупинилася, з докором дивлячись на Сару.

Тепер Гардінг вже могла її повністю роздивитися: маленька голова, товста шия, величезне незграбне тіло з двома рядами п’ятикутних пластин, що розташувалися вздовж гребеня на спині. Хвіст із шипами, що волочився по землі.

Жінка кліпнула.

Цього не може бути.

Її збентежений і приголомшений мозок підшукав ім’я цієї істоти, повернувши його з далекого дитинства.

Стегозавр.

Дідько, це був стегозавр.

На її подив, у пам’яті спливла біла й чистенька лікарняна палата, де вона навідувала Іяна Малкольма, який у своєму маренні бурмотів імена кількох динозаврів. Вона завжди щось підозрювала.

Але навіть зараз, зіткнувшись з живим стегозавром, вона відразу подумала, що це мабуть, якийсь фокус. Сара скоса глянула на тварину, шукаючи шов у костюмі, механічні суглоби під шкірою. Але шкіра була без швів і тварина рухалася злагоджено та органічно. Її очі знову повільно блимнули. Потім стегозавр відвернувся від неї, підійшов до води і почав плескати по ній своїм великим шорстким язиком.

Язик був темно-синім.

Як це могло бути? Темно-синій від венозної крові? Він холоднокровний? Ні. Ця тварина рухалася занадто гладко; в неї були впевненість та байдужість теплокровної істоти. Ящірки та рептилії, здавалося, завжди звертали увагу на температуру довкілля. Ця істота поводилася зовсім не так. Вона стояла в затінку, пила холодну воду, байдужа до таких речей.

Вона подивилася на свою сорочку, і помітила пінисту слину, що стікала з її шиї і розтікалася далі. Вона торкнулася її пальцями. Слина була теплою.

Так, він був теплокровним.

Вона втупилася в нього.

Шкіра стегозавра мала галькову текстуру, але не була лускатою, як у рептилії. Це більше було схоже на шкіру носорога, подумала вона. Або африканського кабана, хіба що шкіра була повністю голою, без щетини.

Стегозавр повільно рухався. Його морда мала мирний, навіть дурнуватий вираз. І, мабуть, він таки тупий, подумала вона, знову глянувши на його голову. Черепна коробка була значно менша, ніж у коня. Замала для тіла з такою масою.

Вона піднялася на ноги і застогнала. Боліло все тіло. Кожна кінцівка і м’яз. Тремтіли ноги. Сара зітхнула.

Пройшовши кілька ярдів, стегозавр зупинився і глянув на неї, сприймаючи її новий вигляд у вертикальному стані. Оскільки вона не рухалася, він знову збайдужів і повернувся до річки пити воду.

— Хай йому грець, — тільки й вимовила вона.

Гардінг глянула на годинник. Було вже о пів на другу, сонце ще знаходилося високо над головою. Вона не могла використовувати сонце для навігації, а в другій половині дня було дуже спекотно. Вона вирішила, що краще їй спробувати відшукати Малкольма й Торна. Босоніж і насилу рухаючись, відчуваючи біль у м’язах, вона попрямувала до джунглів, подалі від річки.

Пройшовши півгодини, вона відчувала сильну спрагу, але вже привчила себе довго обходитися без води під час перебування