Загублений світ - Майкл Крайтон

Усі паразаври голосно закричали, рухаючись до стада апатозаврів. Але великі апатозаври, здавалося, байдужі; дорослі, які стояли найближче до води, фактично повернулися спинами до раптора, який наближався.

— Вони його не помітили? — спитав Арбі.— Вони навіть не дивляться на нього.

— Не обманюй себе, — відповів Левін. — Апатозаври — дуже уважні тварини. Може, вони і схожі на гігантських корів, але насправді не такі. Їхні хвости-батоги мають довжину тридцять або сорок футів і важать кілька тон. Глянь, як швидко вони ними гойдають. Одного удару досить, щоб нападник відлетів назад.

— Тож вони відвернулися, щоб захиститися?

— Безумовно, так, — сказав Левін. — І тепер ти можеш бачити, як довгі шиї врівноважують їхні хвости.

Хвости дорослих були настільки довгими, що дотягувалися до іншого берега річки. Коли вони почали хитати ними і паразаври закричали, вожак-раптор відійшов. За кілька хвилин уся зграя, крадучись, рушила вздовж дерев і попрямувала в гори.

— Схоже, ти правий, — сказав Торн. — Хвости їх налякали.

— Скільки ти їх нарахував? — спитав Левін.

— Не знаю. Десять. Ні, зачекай — чотирнадцять. Може, й більше. Я міг пропустити кілька.

— Чотирнадцять, — занотував Малкольм до записника.

— Ти простежиш за ними? — сказав Левін.

— Не зараз.

— Ми могли б узяти «Експлорер».

— Можливо, пізніше, — сказав Малкольм.

— Я думаю, що ми повинні знати, де їхнє гніздо, — сказав Левін. — Це дуже важливо, Іяне, якщо ми збираємося вивчити відносини «хижак-жертва». Немає нічого важливішого за це. І зараз чудова можливість простежити за ними…

— Можливо, але пізніше, — повторив Малкольм і глянув на годинник.

— Ти вже всоте дивишся на свій годинник, — сказав Торн.

Малкольм знизав плечима.

— Час обідати, — сказав він. — До речі, як щодо Сари? Вона не має прибути найближчим часом?

— Так. Думаю, вона от-от має з’явитися, — сказав Торн.

Малкольм витер лоба.

— Спекотно тут.

— Так, спекотно.

Вони слухали, як дзижчать комахи у полуденній спеці, і спостерігали за відходом рапторів.

— Знаєте, що я думаю? — сказав Малкольм. — Можливо, нам варто повернутися.

— Повернутися? — перепитав Левін. — Зараз? А як же твої спостереження? Як бути з камерами, що ми їх хотіли розмістити?…

— Не знаю, можливо, було б добре зробити перерву.

Левін подивився на нього з недовірою і нічого не сказав.

— Ну, мені здається, — вів далі Малкольм, — що якщо Сара проїхала весь шлях з Африки, то нам варто було б повернутися і зустріти її.— Він знизав плечима. — Я думаю, це звичайна ввічливість.

— Я й не думав, що… — почав Торн.

— Ні, ні,— сказав Малкольм. — Нічого подібного. Просто… Знаєте, може, вона ще й не приїде. — В нього був дуже невпевнений вигляд. — Вона сказала, що приїде?

— Вона сказала, що подумає.

Малкольм нахмурився.

— Тоді приїде. Раз Сара так сказала, отже, приїде. Я її знаю. Отже, що ви скажете про те, щоб повернутися?

— Однозначно ні,— сказав Левін, дивлячись у бінокль. — Я б і не мріяв про те, щоб звідси піти.

Малкольм повернувся.

— Доку? Хочете повернутися?

— Звичайно, — сказав Торн, витерши піт із лоба. — Тут спекотно.

— Наскільки я знаю Сару, — сказав Малкольм, спускаючись вниз, — вона з’явиться на цьому острові при повному параді.

Печера

Вона з усіх сил рвалася вгору і виринула на поверхню, але навколо була тільки вода — з усіх боків над нею піднімалися великі хвилі заввишки п’ятнадцять футів. Сила океану була колосальною. Хвилі штовхали її то вперед, то назад, і в неї бракувало сил, щоб чинити їм опір. Човна ніде не було видно, лише море пінилося з усіх боків. Не бачила вона й острова, лише воду. Саму воду. Вона боролася з почуттям паніки, що охоплювало її.

Вона спробувала плисти проти течії, але черевики були наче свинцеві. Вона знову занурилася в воду, а тоді виринула, хапаючи ротом повітря. Їй потрібно було якось зняти черевики. Вона ковтнула повітря і пірнула, намагаючись розшнурувати черевики. Легені пекло, наче вогнем, поки вона поралася з вузлами. Океан безперестанно жбурляв її туди-сюди.

Вона зняла один черевик, ковтнула повітря і нахилилася знову. Пальці задубіли від холоду й переляку, коли вона возилася з іншим черевиком. Здавалося, ніби на це пішли години. Нарешті її ноги були вільними, легкими, і вона по-собачому попливла, хапаючи повітря. Хвилі то піднімали, то знову кидали її. Вона не бачила острова. Її знову охопила паніка. Вона повернулася і відчула, як хвиля знову піднімає її. А потім побачила острів.

Стрімкі скелі були близько, жахливо близько. Хвилі гупали, розбиваючись об них. Вона була не більш ніж в п’ятдесяти ярдах від берега, невблаганно наближаючись до місця, де шумів прибій. Піднявшись на наступному гребені хвилі, вона побачила печеру в ста ярдах справа. Спробувала плисти в цьому напрямку, але це було безнадійно. Вона була абсолютно безсила проти цього гігантського прибою. Вона відчувала лише силу моря, що несла її до скель.

Паніка змусила швидше битися її серце. Вона зрозуміла, що відразу ж загине. На неї накотилася хвиля; вона закашлялася, ковтнувши морської води. В очах потемніло. Вона відчувала нудоту і глибокий, глибокий жах.

Вона опустила голову і почала плисти, щосили луплячи по воді руками й ногами. Вона зовсім не відчувала руху, — лише бічне тяжіння хвиль, і боялася дивитися вгору. Почала бити по воді сильніше. Коли підняла голову за наступним подихом, то побачила, що зсунулася — небагато, зовсім трохи — в північному напрямку. Тепер вона була трохи ближче до печери.

Це підбадьорило її, але вона все ще боялася. В неї залишалося так мало сил! Руки й ноги боліли від рухів.

Легені палали. Вона дихала важко, короткими переривчастими ковтками. Знову закашлялася, ухопила ще повітря, опустила голову й попливла далі.

Навіть пливучи під водою, вона чула шум прибою, що розбивався об скелі. Вона щосили працювала ногами й руками. Течії й хвилі кидали її то вперед, то назад. Це було безнадійно. Але вона все одно намагалася.

Поступово біль у м’язах став тупим і постійним. Їй здавалося, ніби вона жила з цим болем усе життя, тож більше не помічала його. Гатила ногами по воді, не звертаючи уваги.

Коли приливна хвиля знову підняла її, жінка підняла голову, щоб вдихнути повітря. На її подив, печера була дуже близько. Ще кілька хвиль — і її занесе всередину. Сара думала, що навколо печери течія буде не такою сильною, але це було не так; з обох боків печери здіймалися хвилі, билися об скелі, а потім падали вниз. Човна ніде не було видно.

Вона знову опустила голову вниз і попливла з останніх сил. Вона відчувала слабкість в усьому тілі. Вона вже не могла