Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

методу залякування для управління людьми і ситуацією — старої перевіреної манери спілкування з підлеглими, сформованої сталінськими управлінцями у процесі індустріалізації та примусової колективізації в 1930-х роках. Суть цього ноу-хау полягала в тому, щоб тероризувати підлеглих, змусити їх підкоритися і потім вимагати виконання нереальних виробничих планів. Якщо Антошкін, Шашарін і Мешков не могли організувати роботу інших, вони мали наповнити мішки власноруч.

Урешті-решт, останнім вдалося зібрати більше людей і лопат. «Я на власні очі бачив, як командири рот і молодші офіцери набивали мішки з піском, вантажили їх у гелікоптери, відлітали, виконували завдання, скидаючи ці мішки, поверталися і повторювали свою операцію, — пригадував головний науковий радник Щербини Валерій Легасов. — Протягом приблизно двох днів 26 і 27 квітня ані Міністерство енергетики, ані місцеві органи влади були абсолютно нездатні організувати роботу — надзвичайно невідкладну та однозначну — з підготовки матеріалів, які необхідно було скинути в реактор. Усе виконали десь 29 квітня — визначилися з джерелами постачання, привезли свинець. Люди вже були на місцях, а тому процес пішов як слід. Приблизно тоді ж пілоти гелікоптерів знайшли доволі ефективний спосіб виконання своїх операцій, облаштувавши на даху міськкому Прип’яті спостережний пункт. Звідти керували підрозділами, які виконували завдання над четвертим енергоблоком».

Наповнення мішків із піском згодом доручили лідерам прип’ятськоґо комсомолу, які ходили в гуртожитки для робітників, звертаючись за допомогою до людей. Відгук був позитивний, однак і досі не вистачало лопат, мішків і мотузок, щоб зв’язувати вже наповнені мішки. Спочатку використовували запаси тканини, заготовленої для параду до Першого травня, а щойно місто евакуювали, робітників почали збирати в околицях, здебільшого — у селах поблизу. І якщо українська влада мобілізувала робочу силу, то Москва забезпечила фінансову підтримку. Як і в умовах війни, більшу частину робітників становили жінки. Одна з них, жителька Чорнобиля, Валентина Коваленко, згадувала: «Вони сказали, що там виникла проблема, а ми маємо допомогти, наповнюючи мішки в піщаному кар’єрі... І, загалом, саме ми, жінки, вантажили той пісок з ранку до ночі».

Коли організатори з комсомолу і місцеві посадові особи зайнялися питанням мобілізації робітників для наповнення мішків піском, генерал Антошкін повернувся до свого головного обов’язку — координації зусиль пілотів гелікоптерів, які скидали мішки з піском у реактор, щоб заблокувати його. Ще до того, як Щербина відправив генерала копати пісок, Антошкін облетів реактор зі своїми офіцерами, намітивши підходи до зруйнованого 4-го енергоблока. Виникло кілька серйозних проблем: по-перше, пілотам, не ознайомленим із планом атомної електростанції, спочатку було складно визначити місцезнаходження реактора, який фонтанував невидимими хмарами радіації, але практично не димівся; по-друге, наблизитися до реактора з повітря було нелегко, оскільки висока труба не постраждала від вибуху. Втім, Антошкін і його пілоти владнали обидві проблеми, проклавши маршрут, яким протягом найближчих днів користуватимуться тисячі разів.

Незабаром, видаючи шалений рев, гелікоптери один за одним стали залишати головну площу Прип’яті в напрямку зруйнованого реактора, розташованого менш ніж за три кілометри. Коли машини з мішками досягали пункту призначення, зависаючи над реактором, екіпаж відчиняв кабіну і скидав мішки вручну. Завдання було практично невиконуваним: отвір зруйнованого реактора — тобто частина, неприкрита біологічним захистом «Єлена», — мав лише 5 метрів у ширину. Окрім того, доти, доки екіпаж зачиняв двері, у кабіну від радіоактивної хмари, викликаної скинутими в реактор мішками, потрапляли радіоактивні гази та інші частинки. З кожним наступним скиданням рівень радіації підвищувався з 500 до щонайменше 1800 рентгенів за годину. До кінця дня люди Антошкіна здійснили 110 вильотів і скинули 150 тонн піску. Серйозне досягнення, яке, утім, було недостатньо значним, щоб задовольнити Щербину.

Увечері 27 квітня, коли стомлений Антошкін доповів про результати Щербині, заступник Голови Ради Міністрів дякувати не поспішав. Більше того, він, здається, цілу вічність відчитував самого генерала Антошкіна і його цивільного колегу Шашаріна. Зрештою, Борис Щербина зняв Шашаріна із завдання контролю доставок піску. Голова комісії вимагав підвищення частоти вильотів і більше тонн піску. Українські конструктори оперативно створили гак, який, прикріплений до гелікоптера, дозволяв перевозити десятки мішків, загорнутих у парашут. І оскільки цей гак (їх виробили 30 000) можна було спускати з кабіни гелікоптера, пілоти відтепер не мали відчиняти люк, піддаючи себе впливові радіоактивних випарів. Це, поряд з іншою інновацією — укріпленням підлоги машини за допомогою свинцевих пластин, — урятувало життя багатьох пілотів. Утім, як і раніше, завдання, поставлене перед ними, було у принципі невирішуваним. З огляду на занадто вузький отвір в активній зоні реактора у реактор потрапляло, ймовірно, не більше ніж 20% скинутих мішків.

Але головне — радіація. Спочатку пілоти не знали про інтенсивність радіаційного поля, однак розуміння прийшло невдовзі, і не тільки завдяки показникам дозиметрів. «Стояла прекрасна погода, сяяло сонце, все розквітало, повертаючись до життя. А поруч сиділа ворона, яка не могла злетіти — птах був занадто слабким, — згадував Валерій Шмаков, один із пілотів. — Після цього ми зрозуміли — ситуація серйозна». Багатьох його колег знудило, тоді як в інших з’явилася «радіаційна засмага». Сам Шмаков відчував постійну втому — чіткий симптом радіаційного ураження, на що скаржилися багато людей, які прибули у Прип’ять незабаром після вибуху. І Шмаков, і його Колеги почали думати, що вони приречені. «Щойно ми почали робити вильоти до реактора і проходити процес знезараження, — коли наші прибори та одяг оброблялися спеціальним засобом, — ми стали обговорювати між собою, що польоти були дійсно небезпечними, і що, можливо, нам варто взяти на себе весь удар. Якщо ми вже тут і свого роду приречені», — згадував Шмаков.

Перші пілоти, включаючи самого генерала Миколу Антошкіна, не мали ніякого захисного спорядження, коли вони зависали над реактором. За оцінками, для того, щоб скинути мішки, пілотам доводилося зависати над жерлом ядерного вулкана приблизно на чотири хвилини. Таким чином, один виліт екіпажа обходився його складові у 20–80 рентгенів, а це означало, що пілотів мали госпіталізовувати миттєво після їхнього повернення. Однак насправді ж ці люди здійснювали вильоти щоденно протягом восьми довгих днів, отримуючи надзвичайно високі — якщо не смертельні — дози радіації. При цьому їхні дози замірювали на основі радіоактивності їхнього одягу, а не відповідно до рівнів радіації над реактором. До моменту завершення місії на початку травня нікого з пілотів, які здійснювали перші вильоти після обіду 27 квітня, на місці інциденту вже не було. Більшість із них проходили курс лікування від променевої хвороби в лікарнях Києва.

*

Борис Щербина хотів засипати реактор піском. Йому це вдалося. Та чи мав він рацію, віддаючи наказ про