Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
Любов Ковалевська, репортер із Прип’яті, яка в березні писала про проблеми на будівництві ЧАЕС, опинилася в селі Максимовичі, що поблизу містечка Поліське. Коли невдовзі стало зрозуміло, що рівні радіації тут також високі, евакуйованим було наказано знову сісти в автобуси — вагітним жінкам і дітям насамперед. Перевірені дозиметристами, люди були визнані опроміненими. «Поставте себе на місце матері, — пригадувала Ковалевська, — коли ви підходите до дозиметриста, який замірює [радіацію на] взутті вашої дитини: “Брудне”. Штани: “Брудні”. Волосся: “Брудне”». Евакуація проводилася поспіхом, що часто призводило до ситуацій, коли сім’ї розділялися: дитину могли відвезти в одне село, а батьків і бабусю з дідусем — в інше. Щойно гучномовці, встановлені на головній площі села, починали передавати новини та оголошення, останні найчастіше стосувалися батьків, які шукають свою дитину.
Валентина Шевченко помітила, що евакуйовані в селах виглядали швидше спантеличеними, аніж стурбованими. В очах багатьох, хто порівнював нове випробування з німецькою окупацією часів Другої світової війни, нинішня ситуація здавалася менш загрозливою. «Я заходила в оселі і розмовляла з людьми, цікавлячись, як їх тут прийняли, — говорила Шевченко. — Люди були спокійними. Розраховували, що вже дуже скоро повернуться додому. Всі запитували у мене: “В чому саме полягає небезпека? Коли сюди прийшли німці, було справді небезпечно. А зараз? Там сонячно і тепло: нам потрібно займатися своїми городами”». Однак Валентина Шевченко, — високопосадовець, яка не мала ніякої достовірної інформації про ситуацію, — почувалася, як і ці люди. Разом з водієм вона пообідала на вулиці, спробувавши страви, запропоновані місцевими жителями.
Радіаційна небезпека наздогнала її пізніше тієї ночі, коли автомобіль Шевченко зупинили дорогою до Києва біля села Вільча. Пост радіаційного контролю, якого тут уранці не було, тепер перевіряв усіх проїжджих, і літні туфлі Валентини Шевченко виявилися дуже радіоактивними. Високопосадовець мала залишити їх на посту. Додому голова українського парламенту поверталася босою. Наступного дня дозиметристи зафіксують підвищення рівнів радіації в Києві до ста рентгенів за годину — п’ятикратного перевищення норми. То був тільки початок.
Розділ 4
Невидимий ворог
Глава 11
Смертельна тиша
Те, що відбувалося у Прип’яті, залишалося у Прип’яті. Це правило діяло до аварії, воно ж не втрачало своєї сили протягом кількох днів після. Незважаючи на тисячі евакуйованих із Прип’яті та сусідніх сіл, радянський уряд відмовлявся розповідати своїм громадянам і всьому світові про те, що сталося. Телебачення, радіо, газети — навіть місцеві в Україні — зберігали мовчання відносно інциденту.
Кремль завжди досить успішно справлявся із замовчуванням попередніх масштабних техногенних аварій, не поширюючи інформації про радіоактивне забруднення і небезпеки, які воно створює для радянських громадян та іншого світу. Як приклад можна навести інцидент, що стався 1957 року в закритому місті Озерську (що на Уралі), радянським лідерам більше відомому під кодовою назвою Челябінськ-40. Саме там розміщується перший радянський хімкобінат із виробництва збройного плутонію, де 29 вересня того року стався вибух підземного бака, в якому зберігалися радіоактивні відходи. Бетонне перекриття сталевого контейнера вагою 160 тонн було зірване, а в атмосферу потрапило 20 мільйонів кюрі радіоактивних речовин. Влада мала переселити 12 000 чоловік, здебільшого — із 23-х сіл області, які відтоді визнали непридатними для проживання. Колишні жителі втратили і свої будинки, і сільськогосподарське обладнання, а в районах, які постраждали найбільше, було створено санітарно-захисну зону.
Радянські лідери відмовилися надати інформацію про вибух в Озерську, тим самим створюючи загрозу життям сотень тисяч своїх громадян, які займалися своїми щоденними справами, не знаючи, як мінімізувати ризики, пов’язані з аварією. Утім, навіть попри те, що радіоактивні хмари не досягли кордонів СРСР, приховати настільки грандіозний викид радіоактивних речовин від зовнішнього світу було неможливу. Американські військові і цивільні посадові особи дізналися про аварію 1957-го, однак вирішили не використовувати це в рамках пропагандистської кампанії проти свого противника в холодній війні: обидва табори були зацікавлені у збереженні таємниці, щоб уникнути паніки серед свого населення і не схиляти людей до відмови від атомної енергетики як джерела дешевої енергії.
Аварія в Озерську призвела до необхідності розроблення радянською владою низки стратегій, які будуть імплементовані в Чорнобилі тридцять років потому. Залучення військових для ліквідації наслідків ядерного вибуху; методи знезараження, що включають захоронения радіоактивно забрудненого обладнання і бетонування окремих ділянок АЕС; масове переселення жителів; створення санітарно-захисної зони; лікування великої кількості пацієнтів із симптомами гострої променевої хвороби, — кожна з цих стратегій уперше була застосована саме в Озерську. Юхим Славський, цар радянської ядерної промисловості, і його підлеглі відповідали за усунення наслідків аварії в Озерську 1957 року. Їх же залучили, щоб розібратися з Чорнобильською катастрофою.
Абсолютне замовчування про деталі чорнобильської аварії реалізовувалося за «озерським» зразком. Михайло Горбачов, Микола Рижков і їхні колеги в Москві та Києві 1986 року вже мали випрацьовану модель, яку могли використовувати не лише щодо питання ліквідації наслідків, а й при оприлюдненні — чи, точніше, замовчуванні — інформації про те, що сталося. Позиція повної секретності відносно ядерної програми; небажання режиму визнавати факт аварії, що підривала престиж СРСР як держави, що першою збудувала атомну електростанцію, успішно освоївши «мирний атом» (до того ж досі некомпетентність у цьому питанні приписувалася виключно Сполученим Штатам і капіталістичному світові); нарешті, занепокоєність щодо розпалювання паніки й обумовлена цим нездатність мобілізувати ресурси, потрібні для вирішення інциденту, — все це акумулювалося у приголомшувальній офіційній тиші, яка панувала протягом перших днів після вибуху.
Утім, стримувати потік інформації цього разу було значно складніше: тоді як унаслідок аварії в Озерську в атмосферу потрапило 20 мільйонів кюрі радіоактивних речовин, вибух на ЧАЕС вивільнив 50 мільйонів кюрі. Окрім цього, Чорнобиль був не на Уралі — серці Радянської імперії, — а ближче до
