Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
На відео, знятому місцевими операторами 26 і 27 квітня, збережені фрагменти весілля, яке відбувається в місті, вже атакованому радіонуклідами. На екрані також можна бачити молодих чоловіків і жінок, одягнених по-літньому легко, які зі своїми дітьми прогулюються вулицями, грають у футбол на спортивних майданчиках і насолоджуються морозивом на відкритому повітрі. Ці сцени виглядають сюрреалістично, якщо зіставити їх з іншим відео згаданих операторів: де поливальні машини миють вулиці, міліцейські та військові в одязі хімзахисту патрулюють вулиці, військовий транспорт і люди, які очікують на автобуси, що відвезуть їх подалі від їхніх осель. На одному кадрі можна бачити ляльку на підвіконні багатоквартирного будинку, яка ніби чекає повернення свого власника. Справжній сенс того, що ми бачимо на екрані, розкривають іскри та білі спалахи у кадрі — це шрами від радіоактивних частинок, які атакують плівку через щільні об’єктиви камери.
Серед тисяч тих, хто 27 квітня сідав в автобуси, щоб більше ніколи не повернутися додому, була й Любов Ковалевська, автор нещодавно опублікованої статті про проблеми з контролем якості на будівельному майданчику Чорнобильської АЕС. Більшу частину ночі вона провела, заспокоюючи свою стареньку матір, яка не могла заснути після чуток про неминучу евакуацію. Тепер уся їхня родина — Любов Ковалевська, її матір, донька і племінниця — були готові їхати. Їм сказали, що це тільки на три дні. «Біля кожного під’їзду вже стояли автобуси, — пригадувала Ковалевська. — Усі одягалися так, ніби збиралися в похід. Поряд з кожним автобусом стояв міліціонер, — звіряв жителів за списком, допомагав людям виносити їхні речі, і, мабуть, думками був поряд зі своєю родиною, яку навіть не бачив за ці 24 години... Автобус поїхав».
Чорнобильські кіношники продовжували знімати — тепер уже з вікна автобуса, який відправлявся. Як виявилося, це будуть останні кадри все ще людного міста.
Влада прагнула доповісти про свій перший успіх Москві. «Щербина зателефонував в обід у неділю, — розповідав Микола Рижков. — Миколо Івановичу, людей у Прип’яті не залишилося. Лише собаки бігають навколо». Людям не дозволяли брати своїх домашніх тварин — останні були занадто несуттєвими за шкалою радянської чуйності. Якщо на них узагалі звертали увагу. Кілька днів потому для вбивства безпритульних собак створять спеціальні підрозділи міліції. Утім, собаки були не єдиними, кого не вивезли з Прип’яті: близько 5000 робітників атомної електростанції залишилися, щоб переконатися — зупинка інших реакторів пройде за планом. Окрім того, можливістю залишитися у квартирах, доки батьків не буде вдома, скористалися юні закохані пари. Нарешті, вирішили залишитися люди похилого віку, які не могли зрозуміти, навіщо повинні виїжджати, якщо евакуація триватиме всього три дні.
«Ми мали переконати людей», — зауважував міністр внутрішніх справ Іван Гладуш. Він мав усі підстави пишатися тим, наскільки якісно його працівники провели евакуацію. Наступного дня Гладуш відзвітувався в ЦК КПУ що всього було евакуйовано 44 460 чоловік. Їх перевезли в 43 найближчі населені пункти. «Ми розвозили людей по селах, — згадував міністр. — Розміщували в клубах і школах. Селили людей у будинках місцевих жителів. Кожен проявляв розуміння». Як і всіх інших, евакуювали і поселили в селі й Валентину Брюханову, чоловік якої, директор ЧАЕС, перебував у депресії після подій минулої ночі. Репортери знайшли її там кілька днів потому — Брюханова працювала на тваринницькій фермі.
Евакуйовані люди приносили в тимчасові оселі не лише свої опромінені тіла, а й забруднений одяг та особисті речі. Наступного дня КДБ доповіло українській партійній владі, що серед евакуйованих, які переїхали в міста і села сусідньої Чернігівської області своїми силами, — а загалом таких було близько тисячі чоловік, — 26 було госпіталізовано із симптомами променевої хвороби. КДБ справлявся із «стримуванням панічних настроїв та недостовірної інформації», проте нічого не міг подіяти з поширенням радіації.
Після завершення евакуації Прип’яті та сусідніх сіл автобуси повернулися в Київ, де знову були задіяні на своїх регулярних маршрутах, поширюючи високі рівні радіації навколо 2-мільйонного міста.
Глава 10
Приборкання реактора
Недільного ранку 27 квітня в піску, не підозрюючи про радіоактивність, бавились не лише маленькі діти. Жовтуватий зернистий матеріал також здавався чарівно привабливим в очах дорослих, яким про аварію та її наслідки було відомо все. Приблизно в 600 метрах від будинку міськкому Прип’яті, де проводилися наради урядової комісії, була насипана величезна гора піску, призначена для будівельних цілей. Будь-хто з вікон сусідніх багатоповерхівок міг бачити трьох чоловіків віком за сорок — одного у формі генерала, двох інших — у дорогих ділових костюмах, — які копали пісок, наповнюючи принесені зі собою мішки. Від роботи троє «копачів» уже спітніли, а їхній одяг забруднювався дедалі більше. Хоча й кількість наповнених мішків зросла.
Генералом був Микола Тимофійович Антошкін, начальник штабу ВВС Київського війського округу і командувач вертолітного підрозділу, який раніше того самого ранку перетворив площу навпроти будинку міськкому на злітно-посадкову смугу. Чоловіки в ділових костюмах — Олександр Мешков, перший заступник могутнього спільника Міністерства середнього машинобудування Юхима Славського, і Геннадій Шашарін, заступник Майорця з питань експлуатації АЕС. Саме вони наповнювали мішки, які гелікоптери Антошкіна мали скинути в жерло зруйнованого реактора задля його ізоляції та припинення подальшого поширення радіації.
Рішення розпочати скидання ухвалили ще напередодні увечері, але його виконання відклали до світанку 27 квітня — потрібно було дочекатися прибуття гелікоптерів на місце призначення, створити злітно-посадковий майданчик і розвідати підходи до реактора. Коли машини були на позиції, генерал Антошкін попросив Бориса Щербину, голову урядової комісії, надати людей та інструменти для наповнення мішків і їх завантаження в гелікоптери. Пілоти чекали. Щербина свого роздратування не приховував. Він хотів, щоб пілоти Антшокіна самі вантажили пісок — це не відповідальність комісії. Утім, генерал наполягав, що йому була потрібна додаткова допомога. Щербина сказав Антошкіну взяти Мешкова і Шашаріна, — нехай вони наповнюють мішки піском. Високопосадовці виконали доручення. «Щербина був надзвичайно нетерплячим, — пригадував Шашарін. — На фоні реву двигунів гелікоптерів з вулиці він на весь голос кричав, що ми нікудишні працівники, що недостатньо компетентні. Звертався до нас, як до худоби, — до кожного, до міністрів, до генералів, не говорячи вже про інших. Наголошував, що ми уміло підриваємо реактори, але не здатні наповнити мішки піском».
Щербина керував операцією, як стародавній тиран. До ранку 27 квітня він уже відійшов від початкового шоку і невизначеності, коли він не міг зрозуміти, що ж сталося, і не мав плану дій. Тепер Щербина, сфокусований на чіткій цілі, перейшов до
