Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий
Уночі 27 квітня Шашарін, нещодавно звільнений від завдання наповнення мішків, задля оцінки ситуації переговорив із провідними вченими, включаючи Легасова. «Перше питання, що тру бувало кожного з нас, полягало в тому, чи працює взагалі реактор або його окремі системи, — іншими словами, чи продовжується вироблення недовговічних радіоактивних ізотопів», — пригадував Легасов. Потрібно було провести замірювання на місці. Вони використали бронеавтомобіль, обладнаний приладами для вимірювання гамма-активності та нейтронного випромінювання, наблизившись до зруйнованого реактора, наскільки це було можливо. Результати шокували: лічильники зафіксували високі рівні нейтронного випромінювання. Це, зі свого боку, могло означати, що реактор продовжує працювати: він живий і може вибухнути знову — тільки тепер вибух буде значно потужнішим за той, що зруйнував 4-й енергоблок і змусив урядову комісію віддати наказ про евакуацію Прип’яті. Наступний вибух може зруйнувати не лише цілу АЕС, а й утворити радіоактивну хмару таких розмірів, яких буде достатньо, щоб зробити непридатною для проживання значну частину Європи.
Валерій Легасов особисто сів у броньований автомобіль, наказавши відвезти його до реактора, де невдовзі він зрозумів: на вимірювання нейтронів — іонізуючих субатомних частинок, які могли пролити світло на те, що відбувається з реактором, — можуть впливати потужні гамма-поля, ще один елемент іонізуючого випромінювання. З огляду на це Легасов запропонував інший метод вимірювання радіоактивності всередині реактора. «Ми отримали найбільш достовірну інформацію про стан реактора шляхом оцінки кореляції недовговічних і довговічних ізотопів йоду-134 та йоду-131 і шляхом радіохімічних замірів», — зауважував Валерій Легасов. Вони одразу усвідомили, що «недовговічні ізотопи йоду не виробляються; отже, реактор не працював і перебував у підкритичному стані». Це стало величезним полегшенням. У Москву доповіли: заміри, проведені членами урядової комісії, показали значення 20 нейтронів на квадратний сантиметр за секунду. «Хоча слід визнати, — зазначав Шашарін, — що вимірювання ми проводили на відстані і через бетон».
Наступним важливим завданням для Легасова став процес підтримання температури палаючого графіту на рівні, який би не дозволяв капсулам уранового палива виділяти додаткову радіацію. Для запобігання перегріву реактора вчений запропонував використати бор, хімічний елемент, який поглинає нейтрони. Утім, спершу Легасов мав переконати погодитися своїх керівників у Москві та Прип’яті, після чого для виконання завдання необхідно було знайти потрібну кількість свинцю (бор у достатній кількості зберігався у сховищі АЕС). Спільники Легасова в Москві — особливо Анатолій Александров, директор Інституту атомної енергії і президент Академії наук СРСР, — сприйняли пропозицію вченого неохоче. Особисто Александров пропонував замість бору використовувати глину. Щербина вирішив використати і бор, і глину. Йому просто треба було знати, скільки саме свинцю, бору та інших матеріалів потрібно. Коли Легасов попросив 2 000 тонн свинцю, зазначивши водночас, що цього може бути недостатньо, Щербина наказав привезти 6000 тонн. Цього було забагато, проте голова урядової комісії не переймався. У його розпорядженні перебувала економіка всього Радянського Союзу.
Відтепер пілоти гелікоптерів скидали в отвір реактора не лише пісок, а й глину, бор і свинець. Пісок був необхідний для гасіння палаючого графіту, що призвело б до падіння температури графіту; бор і глина — для запобігання ланцюговій реакції. Цього аргументу було достатньо для Щербини і його комісії. Утім, деякі вчені намагалися переконати Легасова, що ланцюгова реакція була неможлива навіть теоретично, адже паливні канали зруйнувалися. Єдиний активний процес усередині реактора — це горіння графіту, внаслідок чого бор просто не потрібен. Валентин Федуленко, головний спеціаліст Інституту атомної енергії з питань реакторів РБМК, який прибув до Прип’яті після обіду 27 квітня, був переконаний — потреби в піску, глині чи свинцю немає.
4-й енергоблок Чорнобильської атомної електростанції протягом перших днів і тижнів після вибуху
Анатолій Александров, один із творців РБМК, направив Федуленка у Прип’ять спеціально для наукових настанов Легасову, враховуючи, що за фахом чи колом наукових інтересів Валерій Легасов був хіміком, а не фізиком, і участі в роботі над реактором РБМК не брав. Увечері 27 квітня — тобто вже в першу ніч свого перебування у Прип’яті — Федуленко зустрівся з Костянтином Полюшкіним, першим науковцем, який спостерігав за реактором з повітря і дійшов висновку, що об’єкт зруйновано. Федуленку та іншим ученим Полюшкін продемонстрував відео зруйнованого реактора, яке він того дня зняв з гелікоптера. На кадрах можна було побачити, що масивна пластина «Єлена» залишалася на місці, накриваючи більшу частину реактора, — і це вкрай ускладнювало процес скидання мішків з піском у напіввідкрите жерло реактора.
На думку Федуленка, стратегія, обрана за порадою Легасова, була не тільки даремною, але й небезпечною для здоров’я: більшість мішків, скинутих пілотами із гелікоптерів з величезними ризиками для їхнього здоров’я та безпеки, своєї цілі не досягали, проте кожна така зв’язка мішків, падаючи, спричиняла підвищення рівнів радіації. «За мить над зруйнованим енергоблоком здіймався чорний гриб із графітового пилу і попелу (точнісінько ніби грибоподібна хмара від атомного вибуху, однак дуже чорна і в мініатюрі), — писав Федуленко, зображуючи сцену, свідком якої він став після одного із скидань, — а ще за три-чотири секунди шляпка цього зловісного “гриба” досягала висоти приблизно 2/3 вихлопної труби, після чого повільно, кудлатими чорними полосами, які нагадували зливу на фоні сірого неба, починала опускатися. Вітер відносив грибоподібну хмару подалі».
Федуленко виступав проти продовження «бомбардування» реактора, однак Легасов і слухати не хотів. Він сказав Федуленку: «Так, щойно ми почали скидати пісок та інші матеріали, [радіаційна] активність різко зросла. Однак, найімовірніше, це тимчасово». Також після однієї з їхніх розмов Легасов зауважив: «Люди не зрозуміють, якщо ми не будемо нічого робити». Окрім того, стратегію подібного бомбардування схвалило вище керівництво у Москві, де всіх турбувала не проблема поширення радіації внаслідок скидання мішків, а загроза нового вибуху. Насамперед саме це питання Володимир Долгих, секретар ЦК КПРС, обговорив із ученими увечері 27 квітня.
Уранці 28 квітня Долгих особисто повідомив Михайлові Горбачову і всьому радянському керівництву, що 4-й енергоблок зруйнований і має бути захоронений. Цей процес уже розпочали зі скидань піску, свинцю, глини і бору. Горбачов поцікавився: «Мішки з піском і бором скидають з повітря?» «З гелікоптерів, — відповів
