Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

«Про деякі американські стереотипи щодо України». Стаття опублікована в елітарному журналі «США: экономика, политика, идеология». Автор виявляє «доброзичливу» дволику стурбованість хибною політикою США щодо України: застерігає керівні кола США перед спробою використовувати Україну, як буфер, між Європою і «непередбачуваною» Росією і бачить її інтегрованою в Трансатлантичні і західноєвропейські структури. [3] С.Самуйлова турбує (тут беззаперечно), що єдина в сьогоднішньому світі наддержава «…формує один із найважливіших компонентів своєї політичної стратегії на основі явного тенденційного викривленого уявлення». [4] США, вважає автор, переконані, що українці — «вповні сформована, перш за все в культурному і політичному розумінні, самостійна нація: колись Україна була незалежною державою, а відтак її насильно поглинула Москва». [5] Самуйлов береться доказати протилежне, черпаючи аргументацію з арсеналу імперської історіографії XIX століття, так немовби нічого з того часу в світі та історичній науці не змінилося: вона, начебто, витримала пробу часом, а хід революції підтвердив правильність її тез.

Дивно звучить твердження Самуйлова, що Україна ніколи не була самостійною державою. А Руська держава? Держава русинів, тобто теперішніх українців. Треба Самуйлову перемогти своє лінивство і взяти в руки хоч би книжку совєтського історика П.Р.Третьякова (може В.Ключевський заскладний) і там прочитати: «Руською землею називалася звичайно тільки порівняно невелика область в межах Середнього Подніпров'я, розташована довкола трьох міст: Києва, Чернігова, Переяслава-Руського». [6] Жили на Руській землі русини, котрі самі себе називали русинами і їх в Європі називали русинами. І цей етнонім дожив до сьогодні, хоч уже й на периферії основної території розселення нашого народу. 1 ніхто ніколи не називав людей, котрі замешкували територією етнічної Росії, русинами, та й себе ніколи так вони не називали. Коли зацікавлений читач забажає дізнатися, чому ми стали називатися українцями, відсилаємо до праці Є.Наконечного «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями» (Львів, 2001 рік). Зрештою, незрозуміле, що має означати закид про недержавність народу? Естонці, латиші, словаки ніколи не мали своєї держави, що не перешкодило їм влаштувати своє самостійне буття набагато краще від інших народів, які на певному етапі своєї історії посідали власну державу.

С.Самуйлов продовжує традицію російських істориків, котрі нерідко роблять висновки протилежні тим, що самі ж наводять. Він пише, що причиною невдачі вузької групи націоналістично настроєних верхів створити самостійну державу була «етнічна і духовна спорідненість малоросів і росіян». [7] На цій же сторінці читаємо: «… більшовикам вдалося оволодіти Україною збройним шляхом тільки з третьої спроби, коли вони певною мірою врахували вплив національного українського фактора», [8] котрий, очевидно, переважив «етнічну і духовну спорідненість». Не треба забувати про те, що білогвардійські армії йшли у бій за відновлення «єдиної неподільної Росії» і в результаті закінчили свою боротьбу на турецькому березі. В цей час Лєнін й на копійку не вірив у байку про «спорідненість» і враховував щодо України такі деталі, на які люди типу Самуйлова не звертали увагу: він навіть наказав командувачеві московськими військами на Україні Антонову-Овсієнкові якнайскоріше позбутися першої частини свого прізвища.

Але звернемося до першоджерел предмету. Будемо посилатися на людей, які знали про що пишуть, а деякі були учасниками подій. «… В Києві три тисячі солдат — українців з різних військових частин, не питаючи начальства, вирішили створити зі своєю участю 1-й український полк імені Богдана Хмельницького. Вибрали командира полку і решту командирів. І з українськими синьо-жовтими прапорами підійшли до будинку, де засідала президія Комітету військових депутатів. Члени комітету вийшли на балкон. Голова комітету Таск заявив, що признає право на самостійну Україну, але зараз, зважаючи на майбутні бої, небезпечно дезорганізовувати армію створенням національних частин — і тому він заперечує проти такого полку. Заверещали, залаялися, не дали йому продовжувати». [9]

Збереглися кадри кінохроніки з далекого 1917 року, де видно солдат Волинського полку на демонстрації з лозунгами українською мовою. Полк першим виступив у Петрограді проти царського режиму. Національна свідомість почала рости і поза межами сучасної України.

Звернемося до спогадів генерала Денікіна, котрий на собі відчув настрої населення, де проходила його армія. Події відбуваються на Кубані в 1919 році: «Російську громадскість глибоко вразила одна «темна» подія: Голова кубанського військово-окружного суду Лукін, першопрохідник і прихильник Добровольчої армії, приїздив до Ростова з доповіддю про зростання українсько-сепаратистського руху на Кубані та прибуття в Єкатеринодар таємної петлюрівської делегації. Через день Лукін був убитий особами, не викритими кубанськими слідчими органами…». [10] Цей же Денікін: «Лука Бич, котрий стояв у той час на чолі уряду (Кубані — ред.), заявив рішуче: «Помагати Добровольчій армії — означає приготовляти знов поглинення Кубані Росією». [11]

Революція розбудила населення східних земель України, що були особливо пригнічені (національне), і навіть зарубіжжя зі стану етнічної козацької відчуженості до Росії і росіян. Вона піднімала його на рівень національної свідомості, і цей процес набирав сили і революційного темпу. Не можемо оминути написане відомим борцем з українським «буржуазним» націоналізмом Лазарем Кагановичем: «… Уже надходили вимоги про виклики з різних частин солдат відповідних національностей у визначені пункти для формування національних полків. Особливо відрізнялися