Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

Проаналізуємо уважно запропоноване великодержавною історіографією бачення цього процесу. Звернемося ще раз до найдавнішого історичного джерела «Літопису Руського». Повторимо призабуті і не усвідомлені до кінця відомості про розміщення на східноєвропейських просторах руських племен. Згідно з літописом, поляни жили на середній течії Дніпра;

по річці Прип'яті — деревляни; дреговичі — між Прип'яттю і Західною Двіною; по р. Полоті — полочани; у басейні оз. Ільмень, по річках Волхову, Шелоні, Ловаті і Мсті — словени, тобто слов'яни без особливої назви; на північ від полян — сіверяни; у верхів'ях Волги, Дніпра і Західної Двіни — кривичі; найдалі на схід висунені по р. Сож — радимичі і на північний схід від них до р. Оки — в'ятичі. (Дуліби, волиняни, тиверці, уличі в процесах, які розглядаємо, участі не брали). Перераховані вище племена були на різних рівнях культурного розвитку, який визначався ступенем проникнення християнства в автохтонне середовище. Декотрі з них порівняно пізно увійшли у руську спільноту і несли в собі значний вантаж давньоплемінних уявлень і звичаїв. Це відчувається у самому тоні літописної оповіді про окремі племена. Центром Русі літописець вважає Полянську землю, де «поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони…». [24] Про сіверців, радимичів і в'ятичів: «…жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамо-слів'я було в них перед батьками, перед невістками. Ї весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали вони дві і по три жони». [25]

Як бачимо, літописець явно полянський патріот і вважає полян основою Русі.

Наукові дослідження, що розпочалися в XIX столітті у галузі археології, етнографії і лінгвістики, підтвердили достовірність літописного переліку племен і місць їх розселення.

Для більш наочного відображення племінної ситуації на сході Європи при кінці Х століття подаємо схематичну карту з праці М.Чубатого «Княжа Русь-Україна і виникнення трьох східних націй», Нью-Йорк — Париж, 1964.

Тепер звернемо увагу на схематичну карту та розглянемо, як виглядала племінно-етнічна ситуація в кінці Х століття у цій частині Європи й відтак краще зрозуміємо проблеми російських істориків. З літопису цілком ясно випливає, що усі перераховані слов'янські племена заселяли території сучасної України, Білорусі і Новгородщини. Схематична карта наочно це підтверджує. І колоністи, враховуючи природньо-географічні умови, проникали на територію теперішньої центральної Росії з найближчих білоруських і новгородських земель.

КИЇВСЬКО-РУСЬКА ІМПЕРІЯ З КІНЦЯ X ст. (мапа схематична)

Пояснення до цифрових позначок на карті: 1. Границі Руської держави. 2. Приблизні межі між Руссю властивою і територіями «поза Руссю». 3. Межа між фінським і слов'янським населенням. 4. Комунікаційно-економічна магістраль «Путь із варяг у греки».

Майбутній територіальний центр, або «родіна» московитів (росіян тоді ще не було) — Волго-Окське межиріччя, яке в той час було споконвічною землею мері, муроми, мордви, що знаходилася далеко поза Руссю, хоча в межах самої Руської держави. Цих фактів не могли оминути історики, хіба що намагалися б навмисно не заглиблюватися в цю тематику. Тодішня схема відтворення історії давала таку можливість, бо опиралася на генеалогічну ідею, тобто відображала діяння представників пануючого роду — Рюриковичів. У контексті цієї схеми мимохідь згадується про долю корінного населення, але без заглиблення в цю вельми небезпечну для державної ідеології тему.

Окреслимо головні події доленосного XII століття. У середині XII століття Руська держава розпалася на кілька самостійних князівств, або «земель». Найменш освоєною і тому найбіднішою була на той час Ростово-Суздальська земля. Вона і перейшла до наймолодшого сина Володимира Мономаха — Юрія, прозваного Долгоруким. Протягом тривалого часу ці землі цікавили князів лише як місця збирання данини. Населення, а це були меря, мурома, мордва та інші, не могло протистояти цим наїздам, бо сила була на боці дружинників. Юрій Долгорукий не почувався там добре і вважав перебування на тій землі тимчасовим. Думками перебував у Русі і мріяв перебратися туди при першій нагоді. Як добрий господар, сприяв розвитку Ростово-Суздальської землі. Будував міста: Кснятин при впадінні Великої Нерлі у Волгу, Юр'єв-Польський, Дмітров. Нарешті мрія його здійснилася і він переходить після смерті князя Їзяслава до Києва, а рідного сина Андрія садить у Вишгороді. Андрій, народжений на півночі, проживши там до 30 років, на противагу батькові, почувався чужинцем в Русі. Без його дозволу вернувся у свою волость — Владимир, захопивши з собою чудотворну ікону Матері Божої, котра стала основною святинею Ростово-Суздальської землі під іменем Владимирської. У 1157 році помирає Юрій Долгорукий і вперше в історії княжої Русі Андрій рішуче відмовляється від київського престолу з мотивів, які були незрозумілими для усіх Рюриковичів. Уперше для одного з них Русь стала чужою стороною, чужими і не цікавими родинні конфлікти та інтереси. Він не розумів і не сприймав старого устрою «князь-городяни», не хотів бути залежним від мінливих настроїв віча, від його рішень. Мав свої погляди на права володаря і намагався їх реалізувати у Заліссі, саме там, де християнізація корінного населення не досягла помітних успіхів. Саме з тими, хто був позбавлений християнського почуття власної гідності, можна було добиватися абсолютної влади.

Відчуження північно-східних земель — Залісся від Руської держави мало також природний аспект, незалежний від волі людей. Він був створений самою природою. Ростово-Суздальська земля була відгороджена від Русі могутнім поясом лісів. Читаємо у В.Ключевського: «На просторі між верхньою Окою і Десною від міста Карачева до Козельська і далі на північ, то є в значній частині сьогоднішних Орловської і Калузької губерній, тягнулися дрімучі ліси, такі відомі в наших сказаннях про розбійників під іменем бринських (Бринськ — старовинна волость, нині село Жиздринського повіту, на Бринці, або Брині,