Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

притоці Жиздри, Калузької губернії). Місто Брянськ на Десні в самому своєму імені зберегло пам'ять про це у тоді лісистому і глухому краю: Брянськ — властиво Дебрянськ (від дебрів); От чому Суздальська земля називалась в старину Заліською: ця назва дана їй Київською Руссю, від котрої вона була відгороджена дрімучим лісом в'ятичів». [26] Щоб добратися до Русі, треба було часто робити обхід через Новгородську землю. Володимир Мономах у своєму «Поучению дітям» з відтінком хвальби говорить, що проїхав з Києва до Ростова через «в'ятичів». Так що не тільки труднощі переходу через лісові хащі стримували людей, які бажали дістатися в Ростово-Суздальську землю чи в протилежний бік, в Русь, але й войовниче плем'я в'ятичів, яке ще довго зберігало певну племінну незалежність від Києва.

Про ступінь відчуження свідчать такі відомі факти. У 1169 році суздальські війська Андрія Боголюбського здобули Київ і знищили його в небачений спосіб, вимордовуючи населення, не зважаючи ні на вік, ні на стать. Так ніхто досі не чинив із руських князів під час міжусобиць, яких було більше ніж достатньо, коли Київ переходив з рук у руки. [27] Суздальці вивезли з Києва багато цінних речей, у тому числі книги, і поверталися додому, за словами південного літописця, з прокляттями. Подібну ненависть до суздальців відчували ще 12 років по тому, коли після смерті Юрія Долгорукого вбивали повсюди приведених ним суздальців, що було чимось зовсім новим у взаємовідносинах між населенням і князівськими дружинниками. Вже тоді у зовнішності і характері суздальців проявлялися яскраві відмінності стосовно інших мешканців Русі.

Відмова від київського престолу і тим самим творення іншого центру влади на північно-східних землях трактувалося, як подія регіонального значення, а стала вона вирішальною для розвитку не тільки Русі, але в майбутньому всієї Європи. Виникло нове етнічне утворення, котре засвідчило винятковий талант у сфері державного будівництва і розширення своїх границь в усіх напрямках світу.

5

Для російських істориків етнічні проблеми у Волго-Окському межиріччі в початковий період творення нового державного осередку спричиняють постійні неприємності, котрі хочеться обійти. Для цього існував тільки один шлях: опертися на династичну схему, в якій подаватимуться, насамперед, описи діяльності князів, у даному випадку Рюриковичів. Це давало можливість не вникати в етнічні складності Волго-Окського межиріччя. Достатньо було згадати про мерю, мурому, мордву і т. д., котрі «перемішалися» чи «розчинилися» у слов'янському населенні під час освоєння нових земель. Однак цими загальними фразами нічого не можна пояснити. Бо що означає «перемішалися»? В якій пропорції «перемішалися»? Один до одного? Щоб пройшов такий процес, необхідно автохтонам зрівнятися в культурному відношенні з пришельцями, а це вимагає довшого часу. Більш реально, що пришельці накинули фіно-угорським племенам релігію і мову. Так формувалася нова народність. Російські історики навчилися обходити ці небезпечні для держави питання: нібито щось скажуть і не договорять, але так, щоб не розбудити у читача «нездорового» зацікавлення. Ось що пише на цю тему визначний російський історик Н.М.Карамзін (1766–1826 рр.) у своїй фундаментальній «Истории Государства Российского». Він згадує, що в Росії жили численні «іноплемінні» (?! — Авт.): меря навколо Ростова, мурома на р. Оці, на південний схід від мері — черемиси, мещера, мордва. Деякі з наведених племен «уже щезли в новітні часи або змішалися з росіянами». [28] Не можуть російські історики, торкаючись цих справ, не затемнити. У Карамзіна знаходимо, що деякі із перерахованих народів «щезли». Дозвольте запитати, що означає «щезли»? Під впливом атмосферних опадів чи сонячної радіації? Такі пустопорожні фрази, що не несуть жодної інформації, трапляються повсюди у різних авторів.

Ще один представник великодержавної школи — М.П.Погодін (1800–1875 рр.), професор, завідувач кафедри російської історії Московського університету, академік, відомий публіцист. Сучасники відзначали у Погодіна критичний розум, але й водночас схильність до «фантастичних побудов». Легко переконуємось, що вони не перебільшували. Його «Древняя русская история до монгольского ига» пояснює етнічні процеси у Волго-Окському межиріччі в тому самому руслі, що й інші історики: «…Ростов і Білоозеро були спочатку фінськими поселеннями: в Ростові жила меря, в Білоозері весь. Суздаль також іменем своїм доказує своє фінське походження…При Рюрику, котрий прислав сюди мужів своїх, Варязька складова частина посилилася, зміцніла і передала свій лад населенню». [29]

Російські історики, як видно з наведених цитат, намагаються представити етнічні процеси на землях майбутньої Росії, як поступове заселення цих земель колоністами з Русі, під вплив котрих потрапляють нечисленні фінські племена і асимілюються. У Карамзіна це називається «щезають». Ми зупинилися на постаті М.П.Погодіна, бо він перший серед російських істориків зрозумів, що під тиском все нових і нових наукових фактів тратить свою переконливість офіційна версія походження «великоросійського» народу. Він перший зрозумів, що не можна ховати голову в пісок і робити вигляд, нібито нічого не змінюється. Тому Погодін вирішив збагатив згадану версію новими даними, вдаючись до «фантастичних побудов».

М.П.Погодін, як було зазначено вище, перший помітив незавершеність і хисткість теорії походження росіян, тому відчув потребу підкріпити її новими фактами, які раз і назавжди доказали б генетичний зв'язок північно-східних земель з Руссю. Поштовхом до створення наукоподібної теорії стали спостереження деяких мовознавців про те, що в мові писемних пам'яток часів Київської держави не трапляється ніяких рис південноруського (тобто українського) характеру. Наприклад, билини збереглися в народній пам'яті в деяких північних областях Росії і Сибіру. Погодін використав ці факти для висунення своєї гіпотези: Київ і його околицю населяло «великоросійське плем'я», котре з князями Долгоруким і Боголюбським переселилося на північ. Він вважав, що Київська земля після татаро-монгольського погрому обезлюднилася. На цю територію прийшли переселенці з Карпатських гір.

Проти погодінської гіпотези виступили такі авторитетні вчені, як О.Спіцин, О.Шахмагов, В.Міллер, М.Грушевський та інші. Вони довели, що всі твердження автора нічим не обгрунтовані, часто просто помилкові.