Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

чергову ідеологічну агресію з північного сходу науково обгрунтованими аргументами, котрі базувалися б на доброму знанні супротивника. А хто краще від нас, українців, має його знати? Розвіяти імперські міфи про його слов'янське походження, приналежність до однієї християнської цивілізації і про нашу кровну спорідненість — обов'язок, покладений на нас історією. Несемо відповідальність за це перед усім слов'янським світом. Найменша недооцінка московського ідеологічного «дев'ятого валу», що накочується на Україну, може мати для нас трагічні наслідки. Він загрожує змити нас в безодню забуття. Тому ідеологічна пильність з нашого боку є одним із важливих засобів зберегти себе від знищення.

Треба з усією відповідальністю сказати, що силове підкорення одного народу іншим є менш небезпечним, ніж підкорення ідеологічне. Підкорення силою рідко призводить до втрати своєї сутності, а ідеологічне — завжди. Повчальним і сумним прикладом може служити доля мешканців півдня Франції — провансальців. Народ цей відмінний від французів своїм походженням і мовою, тобто мав усі необхідні атрибути самостійного народу. Протягом своєї історії провансальці мали, хоча й на дуже короткий час, навіть свою державу, а пізніше входили до складу інших королівств як автономна провінція. У XI–XIII ст. ст. провансальська література, зокрема поезія, досягла такого розвитку, що мала вплив на поезію сусідніх країн — Іспанії, Італії і навіть Німеччини. Творцями і популяризаторами її були мандрівні лицарі-трубадури.

З 1481 року Прованс був приєднаний до Франції на основі персональної унії. З часом він став жертвою французької централізації: привілеї поступово відмінялися, а з 1539 року король Франсуа І заборонив уживати провансальську мову в офіційних документах. Таким чином, вона не дістала дальшого розвитку і з часом стала мовою селян. Аналогія з долею української мови напрошується сама собою.

Але з'явилися молоді люди, закохані у свій край, його народну культуру. Виник доволі широкий рух відродження Провансу, так званих фелібрів. Очолювали його молоді талановиті письменники. Відомо, чим закінчується захоплення народною творчістю, історією і приниженою чужими, призабутою мовою, але якщо живе ще бажання до національного самовияву і є воля йти цим шляхом далі, то доходиться до національної свідомості.

У 1878 році Михайло Драгоманов радив письменнику Руманілю писати провансальською мовою популярно-наукові книжки, виступати по-провансальськи на мітингах, щоб у майбутньому вона змогла замінити французьку, і… почув у відповідь: «Ми все-таки французи». [1] Франція могла не боятися за свою цілісність. Подібних прикладів ідеологічного підпорядкування народів сильнішими націями чимало в самій Європі.

2

Бездарність та скорумпованість людей, котрі частково замінили стару партійну номенклатуру в постсовєтський період, знову відкрили дорогу на політичну сцену здавалося б назавжди вчорашнім комуністам. На хвилі загального невдоволення економічним станом у країні і корупцією вони відродили компартійні структури і зайнялися інтенсивною пропагандою, спрямованою на відродження Союзу як єдиного виходу з економічної і соціальної кризи. У Росії комуністи підхопили дещо знехтуваний лібералами прапор патріотизму з легким юдофобським відтінком і, крім того, не забули, звичайно, про широкі верстви населення, яке животіє в бідності. Вони мають прихильників майже у всіх республіках колишнього Союзу.

В Україні вони відновили дещо послаблені зв'язки з російськими комуністами, але прапор патріотизму тут не підіймають. Незмінним залишається лозунг інтернаціоналізму, що в їхньому розумінні означає визнання російського народу авангардом людства. Опираючись в Україні на колишніх партійних функціонерів, відставників вищих рангів і значною мірою на етнічних росіян, вони згуртували навколо себе протестуючий електорат і домоглися значних успіхів під час виборів до Верховної Ради в 1994–1998 рр. Їм потрібний Союз як форма захисту перед народом, серед якого вони живуть і перед яким відчувають підсвідомий страх. Панічно бояться приходу до влади національно-демократичних сил, які можуть підняти питання відповідальності комуністів за вчинені злочини. Вони не скупляться на обіцянки, щоб тільки утриматися на поверхні політичного життя. Комуністи знайшли вдячні теми для свого нестримного критиканства. Особливо полюбляють виступати у таких іпостасях, як борці за соціальну справедливість, захисники найменш забезпечених верств і російськомовного населення перед зовсім надуманим наступом владних структур на статус російської мови і культури. Очолюють боротьбу проти українського націоналізму, тобто нацьковують українців східних областей на галичан. Вони відчувають те, про що відкрито писав член Державної Ради П.Н.Дурново ще в 1914 році:

«Тільки божевільний може хотіти приєднати Галичину. Хто приєднає Галичину, загубить імперію». [2] Тому прагнуть усіма силами викликати в західних областях відцентрові тенденції шляхом провокаційного нехтування українськими національними інтересами у галузі культури, мови. Через своїх однодумців на різних щаблях державної адміністрації зацікавлюють потенційних інвесторів східними, а не західними регіонами України.

Одночасно вони не шкодують сил, щоб важке економічне становище зберігалося на усій території держави, і цьому служить деструктивна робота комуністів у Верховній Раді. Через них не ухвалюються вкрай потрібні закони, необхідні для дальшого розвитку народного господарства, покликані створити сприятливі умови для надходження в Україну закордонних інвестицій тощо. Така позиція, на їхню думку, безпрограшна: в першому випадку розбуджуються автономічні настрої, а в другому — ностальгія за ковбасою вартістю 2 крб. 20 коп. за кілограм, яку, до речі, годі було купити, але хто про це тепер пам'ятає. Компартія стає мимоволі національною партією етнічних росіян. Вони навіть не помічають, як поступово з'їжджають на узбіччя нашого політичного життя і все більше протиставляють себе українському суспільству. Така позиція в майбутньому може їм дорого коштувати.

З особливою злобою виступають комуністи проти впорядкування українсько-російського кордону. Імпортоване гасло «Нє рєзать па-жівому» має служити ідеологічною основою для збереження «прозорого кордону». Ідея Союзу як способу позбавлення народу незалежності ще актуальна в арсеналі великодержавної ідеології. Треба визнати, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — геніальний витвір московської державної думки. Це була близька до натуральної овеча шкура на вовчому хребті. Жодна імперія за всю історію людства не мала такого досконалого прикриття своєї суті.

Слабкою стороною комуністичного варіанту є те, що самі комуністи в глибині душі не вірять у повернення совєтської партійно-номенклатурної організації держави з первинними парторганізаціями, райкомами, обкомами партії, Держпланом, хронічними