Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

дефіцитами окремих видів промислових товарів і харчових продуктів — і усе це з невід'ємними елементами кагебістського терору, без якого влада однієї партії неможлива. І тому не можуть передати віру в перемогу своїх ідей молодому поколінню, про що свідчить майже повна відсутність молоді на їх мітингах. Крім того, адепти такого шляху розвитку — це люди переважно похилого віку, що сприймаються молодшим поколінням з певним прижмуренням ока. Додатково над ними зависає, немов Дамоклів меч, небезпека поліпшення економічного становища в Україні, що може мати фатальний вплив на їх зімкнені ряди. Для них існує небезпека, що за певних умов на сторожі комуністичних ідей можуть залишитися лише прапороносці.

Залишається єдиний найбільш реальний шлях організації постсовєтського простору на сході Європи, що міг би бути прийнятний для більшості російських патріотів-державників. Цим напрямом розвитку є нова політична доктрина оприлюднена письменником Олександром Солженіциним в його праці «Как нам обустроить Россию». У ній Солженіцин закликає в основу нової Росії покласти «Союз слов'янських народів». У даному випадку — це союз Росії, України і Білорусі плюс частина сучасного Казахстану. Видатний російський письменник, патріот і гуманіст (російський) якось не до кінця висвітлив спосіб приєднання згаданої частини суверенного Казахстану. Вважає напевно, що Казахстан віддасть свою північну частину «добровільно», бо традиційно усі територіальні здобутки Росія отримувала завжди на «добровільній» основі. Солженіцин зазначає, що такі погляди на майбутнє облаштування Росії є не тільки його особистими, вони властиві багатьом авторитетним людям, які брали участь в обговоренні проекту перебудови Росії.

Цей перехід від імперії Чингізхана до європеїзованого її варіанту є найменш болючим і найбільш прийнятним для чисельної впливової верстви політиків великодержавного спрямування. І солженіцинський, і комуністичний шляхи подальшого розвитку російської державності є надзвичайно небезпечними для України, бо можуть здійснитися тільки через знищення нашої незалежності.

Московські ліберальні кола, що схиляються до європейського вибору, на словах ще підтримують існування «відділеної» України, але тільки за умови значної підлеглості її «старшому братові». Виразником такого імперського мислення може служити колишній прем'єр РФ Черномирдін, який всупереч елементарній політичній етиці заявив, що не дозволить як голова уряду поставити жодного прикордонного стовпа між Російською Федерацією та Україною. Коментарі зайві. Хоча ні, не зайві. Стає зрозумілим, що означає віковічна «дружба» між російським і українським народами. Це стан, коли одні постійно кивають головами на знак згоди, як робочі мули на прив'язі, навіть не розуміючи про що мова, а інші дозволяють себе вихваляти без жодних обмежень. Нагадуємо читачам, що це говорив ліберальний політик. Крім ліберальне настроєних представників держави ніхто навіть не згадує про стовпи.

Російські державотворці взагалі не мислять собі майбутнє Росії без України. Тут справа не лише в утраті частини території імперії, як дехто думає, навіть не в урожайних землях з працьовитим населенням і навіть не в унікальному геополітичному положенні України. Найбільш грізною небезпекою для Росії є втрата рівночасно з Україною національної орієнтації і частини власної сутності, що тягне перегляд своєї історії, починаючи від самих її витоків. Для малої нації це було би страшним потрясінням, а для великого (точніше, чисельного) народу з досить поверховою, неорганічною єдністю могло б закінчитися національною катастрофою. Не треба забувати такого малоусвідомленого факту, що тільки завдяки Україні Росія увійшла у Європу, де згодом почала відігравати важливу політичну роль. Контакти з Європою через Україну врятували Московщину від поступового сповзання в Азію. Ніяке Петрове «вікно в Європу» не могло зрівнятися з «українськими воротами». Це тільки красива державницька легенда. Протягом тривалого часу своєї історії Московське царство, а потім імперія черпали з українського джерела книги, освічених людей, запозичували церковні співи, а згодом музикантів, художників. За Петра І вся вища церковна ієрархія складалася з українців і білорусів. Із Заходу через Польщу йшли також необхідні для військової справи технічні знання, що дозволяло Росії таким чином утримуватися на певному цивілізаційному рівні.

У наш час Україна відіграє уже зовсім іншу роль стосовно Росії, насамперед ідеологічну. Добровільно вилучити Україну з російського державного життя неможливо. Тому намагаються створити союз трьох слов'янських народів. Утворення союзу Росії, України та Білорусі, крім заспокоєння великодержавних амбіцій, дало б Росії дещо більше, а саме: зняття з порядку денного болючого і небезпечного за наслідками перегляду усієї своєї історії.

Незалежна Україна саме своїм існуванням є невідпорним аргументом, який перекреслює всі теорії про спільне походження. У цьому випадку стає важко або навіть неможливо пояснити, чому частина «єдинокровного» народу бажає жити окремо і самостійно. Це не дає спокою російській політичній еліті. Москва ще не тратить надії, що складне економічне становище України, енергетична залежність і діяльність російськомовної «п'ятої колони» приведе змучене суспільство До «білоруського шляху», що є частиною солженіцинського плану. Але одночасно діють й інші фактори, котрі перешкоджають його реалізації.

Пройшло вже більше як 10 років незалежності України — і люди поступово зживаються з нею. Москва розуміє, що так просто тепер Україну не притягнеш назад. Кривавий кавказький конфлікт також має свій вагомий вплив на творення негативного образу сучасних порядків у Росії. Тому готується особливо потужний і продуманий ідеологічний наступ. Мета його — остаточне закріплення у свідомості українців погляду про штучність усякого відокремлення від «єдинокровного російського народу». Так зване «возз'єднання України з Росією» 1654 року слід вважати справжньою історичною подією, а створення Леніним національних республік — не що інше, як виконання замовлення міжнародних русофобських сил з метою злочинного розчленування Росії.

Саме «возз'єднання» вимагає окремого пояснення, бо є політичною фантазією російських державників, яких без найменшого спротиву підтримують історики, котрі завжди, за скромними винятками, самовіддано служили імперії. Дуже цікаво, як могла Україна «возз'єднатися» з Росією, коли останньої в той час як такої ще не існувало — тільки Московське царство, а Хмельницький контролював лише Лівобережжя. У цьому повинен зорієнтуватися навіть восьмикласник.

Не можемо сказати, що це імперське маячіння є на совісті російських істориків, бо до своєї писанини вони ніколи не підходили з морально-етичних позицій. Був тільки обов'язок служіння імперії. Історія віддзеркалювала погляди російської політичної верхівки, а вони майже не мінялися навіть при зміні режимів. Певна короткочасна розгубленість щодо курсу в національній політиці існувала на початку 20-х років минулого століття, але знаковий процес Спілки визволення України (1929 р.) вернув її в старе русло.

Найбільш повне відбиття поглядів теперішньої Москви на Україну знайдемо в статті сучасного російського історика С.Самуйлова