Теорія неймовірності - Максим Іванович Дідрук

Та це був лише початок. 1971 року Полінг оголосив, начебто вітамін C запобігає виникненню раку. Вчений спершу переконував, що вживання аскорбінової кислоти зменшить кількість випадків смертельного раку на 10 %, за шість років ця цифра виросла до 75 %. Полінг знову написав книгу — «Рак і вітамін C», — вона знову стала бестселером, проте всі дослідження вказували на інше: вітамін C не працює.

Навіть гірше. 1973 року за гроші однієї швейцарської фармацевтичної компанії, на той час провідного виробника вітамінів і харчових додатків, Полінг заснував Інститут ортомолекулярної медицини. Далі він підрядив Артура Робінсона, одного з найобдарованіших випускників Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, щоби той довів його гіпотезу про дієвість вітаміну C у профілактиці раку.

Робінсон був обдарованим і відповідальним. Він заходився працювати з породою мишей, які страждали на рак шкіри. Одним мишам він давав аскорбінову кислоту в значних дозах, іншим не давав узагалі. Результати приголомшували: миші, які споживали вітамін C, хворіли на рак частіше.

Полінг, дізнавшись, розлютився та звільнив Робінсона, проте дослідження останнього було не єдиним із такими висновками. Три незалежні групи вчених (із фінського Національного інституту охорони громадського здоров’я, Центру дослідження ракових хвороб у Сієтлі та Копенгагенського університету) вивчали вплив аскорбінової кислоти тепер уже на людей. Зроблені науковцями висновки були однозначними: надвисокі дози вітаміну C підвищують ризик виникнення злоякісних пухлин. Одначе Лайнус Полінг не зважав. Він стояв на своєму навіть після того, як його дружина, Ава Полінг, яка протягом десяти років щодня пила по 10 тисяч міліграмів аскорбінової кислоти, померла від раку шлунка. Полінг був двічі нобелівським лауреатом і навіть чути не хотів, що може помилятися.

Але він таки помилявся. Найгіршим же в цьому всьому є те, що нічим не підкріплене пропагування вітаміну C породило багатомільярдну індустрію БАДів і харчових добавок. Їхні виробники обіцяють зцілення від усіх можливих недуг, покращення пам’яті, миттєву втрату надмірної ваги тощо, але в кращому разі диво-пігулки, якими заставлені полиці магазинів спортивного харчування, просто не діють. У гіршому — шкодять.

Так, вітаміни потрібні. Дефіцит вітаміну C в організмі призводить до порушення формування міжклітинної речовини у сполучній тканині та кістках. Це зумовлює хронічну слабкість, дратівливість, розлади травлення, ослаблення імунної системи та зрештою цингу. Панацея ж від перерахованого — всього шістдесят міліграмів аскорбінової кислоти на день. Така кількість вітаміну C міститься в одному апельсині чи половинці плоду ківі. Цього досить. Не потрібно закидатися у стократ більшими дозами.

Висновок із цього простий: у природі немає суто корисних чи шкідливих сполук, усе залежить від концентрації чи дози. Навіть вода може бути отруйною, якщо влити в себе кілька літрів за раз. І ми мусимо пам’ятати це, навіть якщо двічі нобелівський лауреат стверджує протилежне.

Фотопанелі в Сахарі

Фотоелектричні панелі — це пристрої, що перетворюють енергію сонячного світла на електрику. Сьогодні вони є найекологічнішим способом виробництва електроенергії, але їх не застосовують повсюдно. Одна з причин полягає в тім, що фотопанелі не надто ефективні. Найкращі серед них перетворюють на електрику лише десь 25 % від енергії світла, яке на них падає, а це означає, що для побудови сонячних станцій великої потужності потрібні значні площі. Друга причина пов’язана з мінливістю сонячної активності. На відміну від нафти, газу чи вугілля енергія сонця практично невичерпна, але вона не здатна забезпечувати безперервну генерацію електрики протягом доби. Сонячна електростанція не працює вночі й дуже погано працює за хмарної погоди, по суті, найінтенсивніше виробляючи енергію саме тоді, коли ми потребуємо її найменше. І то що далі на північ від екватора, то більші з цим проблеми.

Але що як встановити сонячні панелі там, де багато вільної площі, сонце опівдні висить просто над головою і майже не буває хмарних днів? Поставлена в Сахарі фотопанель площею один квадратний метр вироблятиме від 5 до 7 кіловат-годин електроенергії впродовж світлового дня, що втричі перевищує кількість енергії, яку генеруватиме така сама система на широті Києва. Знадобиться близько мільярда таких панелей, щоб забезпечити електроенергією всю Європу. Начебто багато, проте для розташування панелей вистачить якоїсь тисячі квадратних кілометрів. Це дорівнює площі Нью-Йорка та становить нікчемні 0,01 відсотка від площі Сахари. Сонячна електростанція, панелі якої займатимуть 10 тисяч квадратних кілометрів (а це площа Лівану й 0,1 відсотка від площі Сахари), генеруватиме приблизно 70 терават-годин енергії щодня, що забезпечить 100 % потреб людства в електриці. Наголосимо ще раз: ідеться про 0,1 відсотка від площі Сахари. Навіть з урахуванням невисокої ефективності фотопанелей світла, що надходить від Сонця, достатньо, щоб виробляти електроенергії на кілька порядків більше, ніж споживає людство. Забудувавши частину Сахари сонячними станціями, ми могли б надалі не перейматися викидами вуглекислого газу, не ламали б голову, куди подіти радіоактивні відходи з атомних станцій, не мучилися б із розробленням термоядерних реакторів. То чому ми їх не будуємо? Чому б не використати частину сонячного світла, яке так щедро ллється на Сахару, щоб забезпечити електрикою принаймні Європу?

Як завжди, не все так просто.

Перша проблема — як це все побудувати. Від початку нульових сонячні панелі подешевшали на 90 %, і це зробило їх одним із найдоступніших способів виробництва електроенергії, проте в Сахарі лише чотири дороги, що перетинають пустелю наскрізь із півночі на південь. Місця найпотужнішої інсоляції віддалені від доріг на сотні кілометрів. Для спорудження достатньої кількості сонячних станцій доведеться формувати всю інфраструктуру з нуля.

Друга проблема ще серйозніша. Навіть якщо вдасться забудувати панелями достатню площу, як транспортувати отриману електроенергію до Європи? Нинішні енергетичні лінії в Африці вкрай ненадійні, і є тільки дві високовольтні лінії, які сполучають Африку з європейською енергетичною системою. Вони тягнуться дном Гібралтарської протоки, з’єднуючи Іспанію та Марокко. Важко навіть уявити, яким грандіозним має бути масив ЛЕП, щоб передавати із Сахари до Європи терават-години електроенергії щодня. Це підвищить вартість і так недешевого проєкту, а також висуне логічне запитання: звідки взяти гроші на все? Станції, дороги, силові лінії, інфраструктура.

І це підводить до третьої проблеми. Погляньте на політичну карту Сахари. Судан, Чад, Лівія, Алжир, Нігер, Малі. У сучасному світі вони є одними з найнестабільніших суспільств, що, погодьтеся, не сприяє залученню інвесторів, готових вкластися в проєкт із вартістю десятки мільярдів доларів.

А ще треба згадати купу дрібних технічних проблем. Так, сонячне світло, яке не конвертується в електрику та