Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

нею правомірної чи неправомірної поведінки, так і міркуваннями захисту прав людини від можливого їх порушення з боку судів та органів кримінального переслідування, а також міркуваннями економії сил та ресурсів названих органів. Очевидно, що набуття чинності, наприклад, декриміналізуючим кримінальним законом після спливу певного часу з дня його офіційного оприлюднення відкриває шлях до можливих зловживань державних органів. Так, наприклад, наклеп та образа були декриміналізовані в Україні з 1 вересня 2001 року, тобто з дня набуття чинності КК України 2001 року. В той же час сам КК України був вперше офіційно оприлюднений 8 червня 2001 року (Офіційний вісник України. – 2001. – № 21. – Ст. 920), а неофіційно – ще раніше. Таким чином, за період з 8 червня до 1 вересня 2001 року органи кримінального переслідування та суди могли порушувати та провадити кримінальні справи за статтями 125 та 126 КК України 1960 року, наперед знаючи, що з 1 вересня такі кримінальні справи будуть закриті. В Російській Федерації подібна ситуація склалася при набутті чинності КК 1996 року, який був офіційно оприлюднений майже за півроку до дня набуття ним чинності. Це створило досить широке коло проблем у правозастосуванні, пов’язаних з тим, що окремі суди застосовували положення ще не чинного КК, інші ж продовжували розгляд справ до останнього дня чинності старого КК, а потім припиняли їх тощо[245]. У зв’язку з викладеним було б доцільно допускати можливість застосування тих положень нового кримінального закону, які скасовують злочинність діяння або пом’якшують кримінальну відповідальність, з дня його опублікування.

І останнє, на що слід звернути увагу, досліджуючи проблему доведення законів до відома населення. Законодавство України виходить з того, що всі громадяни мають рівні можливості щодо ознайомлення з оприлюдненим законом, не допускаючи при цьому будь-яких привілеїв чи переваг. Однак історії розвитку кримінального законодавства окремих зарубіжних країн відомі випадки, коли передбачалася ціла шкала пом’якшення покарання для осіб, можливість яких ознайомитися з законом в силу тих чи інших причин була обмежена. Так, за КК Ефіопії 1930 року з вказаних підстав для ченця, який живе в усамітненому монастирі, передбачалося пом’якшення покарання на 3/10, для відсталого несвідомого бідняка – на 4/10, для іноземця, який не знає ефіопських законів, та для селянина, який живе у віддаленому районі і говорить діалектом, відмінним від офіційної мови, – на 1/2[246]. Зрозуміло, що застосування подібної шкали на разі є неприпустимим в цивілізованій демократичній країні. Проте, очевидно, і в Україні не виключені ситуації, коли особа, в силу певних обставин об’єктивно позбавлена можливості ознайомитися із законом. Ці обставини можуть бути пов’язані як з самою цією особою (наприклад, хвороба, фізичні вади, закордонне відрядження, незнання української мови тощо), так і бути для неї об’єктивними, не залежати від неї (наприклад, не дотримання державою порядку офіційного оприлюднення нового закону). У зв’язку з цим уявляється, що абсолютизувати принцип “незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності” (частина 2 статті 68 Конституції України) у таких випадках не доцільно. Адже загальноправовими умовами ставлення особі в вину будь-якої бездіяльності (не вчинення, не знання тощо) є одночасна наявність у неї обов’язку і можливості діяти (вчинити, знати тощо). Оскільки ж в окремих випадках особа може не мати реальної можливості знати закон, то таке незнання не може тягнути і відповідальності за вчинення дій, які оголошені даним законом злочинними. Про це писав, наприклад, О.І. Денисов, який вважав, що “об’єктивна неможливість ознайомитися з новим законом звільняє від відповідальності за діяння, що кваліфікуються цим законом як неправомірні”[247]. Однак цілком з ним погодитися не можна, оскільки добросовісне незнання особою закону, а отже добросовісне не усвідомлення нею протиправності своїх дій свідчить про виправдувальну юридичну помилку в злочинності діяння, яка усуває вину особи, а значить – виключає кримінальну відповідальність[248].

Отже, кримінальний закон набуває чинності в той момент, у який закінчується визначений Конституцією України чи самим кримінальним законом строк для ознайомлення з ним, який має сплинути від дня його офіційного оприлюднення.

2.3. Втрата чинності кримінальним законом

Якщо набуття чинності – це початковий момент життя закону, з якого він власне й існує як такий і за формою, і за змістом, то втрата ним чинності – кінцевий момент його існування. Однак, якщо набуття законом чинності більш чи менш повно врегульоване Конституцією та законодавством України, то втрата ним чинності ще, на жаль, не отримала належного законодавчого регулювання, що інколи призводить до певних труднощів у визначенні кінцевого моменту чинності одного закону та початкового моменту чинності іншого, а, отже, і визначення того, який саме закон має бути застосований.

В науці кримінального права давно вже висловлена і ніким не заперечується думка про те, що кримінальний закон є чинним доти, доки він не буде скасований чи змінений у встановленому порядку[249]. Однак окремі криміналісти трактують підстави втрати чинності кримінальним законом дещо ширше. Так, на думку О.А. Герцензона “затверджений кримінальний закон, що набув чинності, є чинним до настання однієї з наступних умов: 1) скасування закону, 2) зміни закону в частині, заміни його іншим законом, 3) спливу строку чинності закону, 4) відпадання особливих умов і обставин, що викликали дію цього закону”[250]. Запропоновані О.А. Герцензоном чотири підстави втрати кримінальним законом чинності сьогодні стали практично хрестоматійними, і увійшли до багатьох підручників з кримінального права