Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

Крім того, про слушність такого висновку свідчить і застосування за аналогією положень процесуального законодавства про порядок обчислення строків, які починаються з певної події. Відповідно до частини 3 статті 87 ЦПК України “перебіг строку, визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче наступити, починається наступного дня після настання події”. Очевидно, що офіційне опублікування закону також є подією, яка неминуче повинна наступити. Тому правильним є відрахування в подібних випадках строку чинності закону з початку доби, наступної за днем його опублікування.

Разом з тим, надання кримінальним законам чинності з дня їх опублікування породжує і достатньо серйозну проблему визначення моменту набуття ним чинності, яка породжується множинністю офіційних друкованих видань в України. Як відомо, при встановленні законодавцем того, що кримінальний закон набуває чинності з дня його офіційного опублікування, до уваги береться день першого такого опублікування. Однак вказана множинність призводить до того, що опублікування одного й того ж закону в різних офіційних виданнях здійснюється в різні дні. Таким чином, тільки передплатники того офіційного друкованого видання, яке першим опублікує новий кримінальний закон, знатимуть про момент набуття ним чинності. Передплатники ж інших (теж офіційних) видань, які передплачуючи їх розраховували на те, що матимуть офіційні тексти законів до дня набуття ними чинності, фактично отримають закон, який вже набув чинності. Отже, надаючи законам чинності з дня їх першого офіційного опублікування, держава фактично змушує населення передплачувати одночасно всі чотири офіційних друкованих видання, або принаймні одночасно “Голос України” і “Урядовий кур’єр”, які більш оперативно, ніж “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”, публікують нові закони. Навряд чи це правильно. Тому з урахуванням викладеного і за умови збереження в Україні множинності джерел офіційного оприлюднення законів уявляється за необхідне при використанні даного різновиду екстраординарного порядку визначення моменту набуття законом чинності публікувати його одночасно (в один день) в усіх офіційних друкованих засобах масової інформації, або, принаймні, в “Голосі України” та “Урядовому кур’єрі”.

Таким чином, офіційне оприлюднений нового кримінального закону є першою з необхідних умов для набуття ним чинності. Другою є сплив після цього певного строку. Вважається, що за наявності обох цих умов буде досягнута мета доведення закону до відома населення (частина 2 статті 57 Конституції України). Однак, така мета видається занадто декларативною, оскільки навряд чи буде колись досягнута. Правий Л.Л. Фуллер, коли пише, що “було б безглуздям намагатися просвітити кожного громадянина щодо повного значення кожного закону, який теоретично може бути до нього застосований”[234]. Не довести до відома населення зміст кожного закону, а створити реальну можливість для ознайомлення людей із законом – саме таку мету можна і треба ставити і саме до її досягнення слід прагнути. Саме з метою створення реальної можливості для ознайомлення населення зі змістом нових законів Конституцією і передбачається десятиденний строк, який, за загальним правилом, має сплинути з моменту оприлюднення закону до моменту набуття ним чинності.

Прийнято вважати, що протягом цих десяти днів (при ординарному порядку набуття законом чинності) чи іншого строку (при екстраординарному) кожен громадянин має реальну можливість ознайомитися зі змістом закону. Проте, така презумпція, як уявляється, не завжди виправдана. Тим більше невиправданою уявляється відмова від надання навіть десятиденного строку на ознайомлення із законом у випадках, коли він набуває чинності, як це часто має місце, з дня опублікування. У січні 2004 року “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, “Офіційний вісник України” та “Відомості Верховної Ради України” друкувалися загальним накладом --- примірників, що з урахуванням майже сорокавосьмимільйонного населення України складає, в середньому, один примірник більше як на --- чоловік. Ясно, що не всі законослухняні громадяни сидітимуть і читатимуть нові закони. Це, якраз, і не ставиться за мету. Люди у більшості випадків дізнаються про зміст нових законів, коли “наслідують взірці встановлені іншими, кого вони вважають краще поінформованими ніж самих себе”[235]. Це твердження Л.Л. Фуллера має особливе значення саме для кримінальних законів, які визначають види злочинної поведінки та відповідальність за них. Такий закон, перш ніж набути чинності, має увійти у суспільну свідомість як через безпосереднє ознайомлення з ним, його викладом чи коментарями кожного, кого він стосується, так і, головним чином, через передачу інформації про злочини шляхом створення певного суспільного еталону правомірної поведінки тими, чиї дії вважаються за взірці іншими людьми. Навряд чи це можна зробити за 10 днів. І вже абсолютно неможливо цього досягти опівночі тієї доби, коли був оприлюднений закон, що набуває чинності з дня опублікування. Тому актуальним залишається судження В.А. Туманова про те, що “найбільш правильним, демократичним … слід визнати такий стан речей, за якого співвідношення опублікування нормативно-правового акта в офіційному органі і набуття ним чинності забезпечує громадянам і посадовим особам реальну можливість ознайомитися із затвердженим і опублікованим нормативним актом, який має набути чинності”[236].

Очевидно, що реальна можливість знати зміст закону, який набуває чинності з дня його опублікування, забезпечується не широким колам населення України, а лише тим особам, які з певних джерел довідалися про нього ще до його опублікування. Цілком ясно, що у такому разі має місце грубе порушення принципу рівності громадян у праві доступу до інформації. Така ситуація викликає справедливе занепокоєння і в деяких країнах стає предметом розгляду Конституційних Судів. Так, Конституційний Суд Австрії в одному із своїх рішень сформулював положення, що “опублікування норми та встановлення набрання нею чинності таким чином, що лише особи, які знали про зміст цієї норми ще до її опублікування, можуть отримати користь з даної норми, суперечать принципу правової держави”[237]. До цієї ж проблеми звертався і Конституційний Суд Російської