Чинність і дія кримінального закону в часі - Юрій Анатолійович Пономаренко

з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. На перший погляд, Конституція прямо і недвозначно визначає, що скасування кримінального закону як підстава втрати ним чинності може мати місце як за рішенням Верховної Ради України, так і за рішенням Конституційного Суду України. Однак реальне застосування цього конституційного припису щодо кримінального закону України показало наявність певних проблем, пов’язаних з його недвозначним тлумаченням. Так, прийняття Закону України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”[263], яким була скасована стаття 24 КК України 1960 року та скасовані чи змінені положення статей Особливої частини, що передбачали смертну кару як вид покарання, і які до цього були визнані неконституційними за рішеннями Конституційного Суду України[264], знову підняло питання про юридичну природу рішень останнього. Зокрема, чи може Конституційний Суд своїм рішенням скасовуватися повністю чи в частині закон, визнаний неконституційним, чи його рішення є лише підставою для скасування чи зміни такого закону Верховною Радою України? Інакше кажучи, чи є визнання кримінального закону неконституційним самостійним способом його скасування?

Очевидно, що з дня визнання його неконституційним закон не може бути застосованим, він перестає бути загальнообов’язковим до виконання як нормативний акт. Тобто його змістом перестають бути державні владні веління. Таким чином, закон втрачає ознаку свого змісту, він втрачає нормативно-правові приписи, які регулюють ті чи інші суспільні відносини. Як відомо, втрата будь-яким явищем однієї з обов’язкових своїх ознак, властивих класу, мислимому в понятті про це явище, призводить до зникнення самого явища як такого та перетворення його в якісно інше, що відноситься до класу, мислимого під іншим поняттям[265]. Таким чином, закон, який з дня ухвалення рішення про його неконституційність стає “формою без змісту”, з цього ж самого моменту перестає бути власне законом, оскільки існування беззмістовної форми є неможливим[266]. З цього витікає, що такий “закон” не може скасовуватися чи змінюватися Верховною Радою у порядку, передбаченому для скасування чи зміни законів.

Слушною з цього приводу уявляється думка Судді Верховного Суду США Філда, висловлена ним у справі Norton v. Shelby County (1886 рік): “Неконституційний закон не є правом, він не створює суб’єктивних прав не покладає обов’язків; не є підставою для захисту особи; не створює посадових функцій. Такий закон у правовому сенсі не чинний так само, як він ніколи б не був прийнятий”[267]. Слід відзначити, що загалом законодавча практика в Україні підтверджує істинність цієї тези – визнання Конституційним Судом окремих положень закону неконституційними було самостійним видом їх скасування і не потребувало “підтвердження” Верховною Радою. Безпосередньо у зв’язку з рішеннями Конституційного Суду України втратили чинність (були скасовані), наприклад, окремі положення Закону України “Про вибори народних депутатів України”, а Верховна Рада України при внесенні змін до цього закону вже не торкалась неконституційних положень[268]. І сам Конституційний Суд України фактично підтвердив правильність такої практики, вказавши в одному із своїх рішень, що “втрата чинності окремих положень Закону в цьому разі (у разі визнання їх неконституційними – Ю.П.) безпосередньо пов'язана з ухваленням Рішення Конституційного Суду України, а не з прийняттям правового акта на його підтвердження чи виконання”. І далі в цьому ж рішенні Суд відзначив: “Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади”. Навіть наявність в таких рішеннях додаткового визначення порядку їх виконання “не скасовує і не підміняє загальної обов'язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність”[269].

Повноваження Конституційних Судів скасовувати неконституційні закони є традиційним для світової практики конституційного судочинства. Ідеолог сучасної системи конституційного судочинства Г. Кельзен вважав, що парламент не може сам забезпечувати свою підпорядкованість Конституції і відповідність їй всіх своїх актів і “саме тому незалежному від парламенту і, як наслідок, незалежному від будь-якої іншої державної влади органу слід доручити анулювання неконституційних актів, тобто судовому органу чи Конституційному трибуналові”[270].