Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Збільшення чисельності українського представництва у Сеймі незначно розширило набір політичних інструментів, якими вона могла скористатися. Як і раніше, це були депутатські запити (інтерпеляції), подача яких згідно регламенту вимагала підписів не менше 15 послів[103]. Доступнішими стали нові інструменти такі, як депутатський внесок (право внесення законопроекту, або поправки до нього) та участь у роботі сеймових комісій, яка по суті залишалась номінальною. Зокрема, для внеску потрібно було здобути абсолютну більшість голосів за умови присутності на засіданні більшості від складу Сейму (115—58 голосів), а це надалі могло блокувати законодавчі ініціативи української курії. Зважаючи на іноді непримиренні позиції радикалів та ієрархів УГКЦ, нова модель політичної співпраці вимагала від української меншості вироблення власної консенсусної позиції та передбачала злагоджену роботу всіх її членів.
У схему прийняття рішень Крайовим виділом не закладався жоден з обмежувальних механізмів. Процедура передбачала присутність на його засіданні голови та щонайменше 4-х членів з 8-ми, а ухвала вимагала абсолютної більшості голосів від кількості присутніх (3 голоси). Маршалок сейму мав право голосувати у тому випадку, якщо голоси розділялися порівну. За цих умов Крайовий виділ без узгодження з українцями ухвалював будь-яке рішення, на якому наполягала польська більшість.
Крайовий статут у новій редакції також передбачав зміни в організації повітового представництва, яке формувалося поза принципом етнічності, а — на засадах «репрезентації інтересів» різних груп населення. У повітах, де нараховувалось понад три таких групи, закріплювалося співвідношення між членами повітової ради так: найбільша група одержувала половину місць мінус 1, а для решти — місця розподілялися порівно. У повітах, де існувало два угруповання за інтересами, місця у раді також розподілялися порівно[104]. Виборчі списки формувалися за національним кадастром, а визначення кола виборців відбувалося за виборчим порядком до громадських рад від 12 серпня 1866 р. на основі майнового цензу. Враховуючи те, що у поліетнічному повіті могло нараховуватися 3 і більше груп за інтересами, а національних кадастрів було лише два — польський та український, то можна зробити висновок про те, що ці норми закладали технологію, яка забезпечувала б полякам (у поєднанні, наприклад, з євреями чи німцями) політичну перевагу у повітовому представництві на тих територіях, де вони становили меншість, тобто у Східній Галичині. Таким чином, міжнаціональне протистояння переводилось з загально крайового рівня до поліетнічних повітів; воно розпорошувалося на локально-множинній основі, особливо на території польсько-українського пограниччя.
Національні кадастри виборців формувалися головами громад на основі перепису населення 1910 р. за побутовою мовою. Закон передбачав оскарження неправильності особових даних у списку виборців (прізвища, номера виборчого округу, приналежності до певної курії та до національного кадастру) у 8 денний термін після оприлюднення намісником дати виборів. Під час подачі рекламації виборець повинен був сплатити у старости громади 50 % затрачених на внесення змін коштів, інакше звернення залишалося без розгляду. За виготовлення копії частини виборчого списку, яка обов’язково додавалась до рекламації, оплата сягала 100 %. Оплатні та значно обмежені в часі процедури перешкоджали реалізації права виборців на оскарження.
На підставі вже узгоджених списків повітова влада заздалегідь видавала кожному виборцю легітимаційну картку та бюлетень для письмового голосування, у якому зазначалося його прізвище, назва округу, кількість кандидатів, за яких він голосуватиме, а також вказувалася можливість вибору заступника посла, право віддавати 1 чи 2 голоси. Заступник посла обирався у одномандатних та у тих двомандатних виборчих округах, де виборець мав право голосувати лише за одного кандидата. Заступник приступав до виконання депутатських повноважень лише після втрати послом свого мандату[105]. Така технологія дозволяла уникати довиборів, щоб зайвий раз не провокувати суспільно-політичну напругу в краї.
Виборча комісія утворювалася призначеним намісником виборчим комісаром та складалася 5–7 осіб, які визначалися ним з кола виборців. Виборчий комісар та обраний голова комісії відповідали за проведення виборів на дільниці. Політичні партії одержали право доповнювати своїми спостерігачами склад комісії до 10 членів. У двомандатних округах у випадку здобуття обома кандидатами рівності голосів у ІІ-му турі голосування традиційно застосовувався жереб, як рудимент австрійського виборчого права[106].
Відсутність фіксованих національних мандатів у двомандатних виборчих округах, які розташовувались на польсько-українському пограниччі, не знімала загрози ескалації міжнаціонального конфлікту у цій густо населеній зоні. Соціально-політичний конфлікт також міг загострюватись на всій території Галичини через запровадження для високоцензових виборців кількох голосів у курії міст загального голосування та курії сільських громад. Крім цього, крайовий управлінський апарат одержав можливість реалізовувати адміністративний ресурс ще й під час формування списків виборців за національним кадастром, бо статистичні дані перепису населення 1910 р. носили суперечливий характер.
Таблиця 6
