Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

class="book">Четвертий етап (1905–1914) розвитку органів управління у Галичині пов’язують з реалізацією т. зв. «модерної» національної політики в Австро-Угорщині, яка була покликана пом’якшити національні конфлікти шляхом зміни засад функціонування політичної системи на крайовому рівні. Така політика передбачала «автономізацію народів» у формі запровадження окремих елементів національно-культурної (-персональної) автономії у провінціях та базувалася на принципі етнічності. Аналіз практики «національного зрівняння» у Моравії (1905), Буковині (1910) та Галичині (1914) засвідчив, що принцип етнічності передовсім реалізовувався у сфері забезпечення національних мовних прав шляхом визначення громадами своєї мови діловодства, розмежування шкільних рад за національною ознакою та забезпечення навчання рідною мовою у народних та середніх школах, а також — у реформі крайової виборчої системи[74]. У Галичині для українців було впроваджено кілька елементів національно-культурної автономії корпоративного типу, хоча провінція надалі продовжувала зберігати виключно польський характер. До них можна віднести створення інститутів національних курій у Галицькому сеймі, національних кадастрів виборців та національно-фіксованих виборчих округів.

Уперше принцип етнічності у Галичині 15 лютого 1905 р. запроваджувався при формуванні складу Крайової шкільної ради, яка визнавалась найвищим керівним та наглядовим органом у справах: підпорядкованих шкільним повітовим радам шкіл та виховних закладів; учительських семінарій та підпорядкованих їм практикантських шкіл; середніх шкіл, приватних та спеціальних навчальних закладів; торгових та промислових шкіл. У структурі цього органу налічувалося 3 секції — секція середніх шкіл, секція народних шкіл та учительських семінарій, секція торгових та промислових шкіл. Зокрема, у складі Крайової шкільної ради українці здобули фіксовану національну квоту: на її 19 членів припадало 4 українці (1 делегат від Крайового виділу, 1 представник від греко-католицького духовенства, 2 — від фахового учительського середовища). Усі члени Крайової шкільної ради обов’язково повинні були володіти пасивним виборчим правом. Проте українці жодним чином не могли вплинути на прийняття її рішень, бо кворум становив 10 осіб, а при ухваленні певних рішень голосував різний склад її членів[75].

Зважаючи на нищівну критику українським населенням освітньої політики Крайової шкільної ради, питаннями щодо мови викладання у провідних середніх школах Галичини з 15 лютого 1905 р. безпосередньо займався міністр віросповідань та освіти. За поданням Крайової шкільної ради він визначав середні школи з польською мовою викладання, де уроки української були обов’язковими, та, навпаки, середні школи з українською мовою викладання, де уроки польської були обов’язковими. У всіх інших середніх школах викладання другої крайової мови запроваджувалося на вимогу батьків учнів[76], але вже без необхідного дозволу Крайової шкільної ради.

Проте такі заходи центральної влади не призупинили полонізацію середнього шкільництва в краї. З 15 лютого 1907 р. у нижчій Реальній гімназії у Бродах на 8 років запроваджувалася польська мова викладання, а німецька надалі зберігалася у Другій гімназії у Львові[77]. Зважаючи на тиск української громадськості, до 1914 р. було відкрито лише 4 українські середні школи, і то — на периферії: це гімназії у Перемишлі (1895), в Коломиї (1900), у Тернополі (1901), у Станіславові (1905). Надалі процес полонізації маскувався шляхом створення утраквістичних середніх шкіл, що передбачало відкриття українських паралельних класів у вже існуючих польських гімназіях — у Бережанах (1905) та Стрию (1906). На противагу утраквізації українці заснували приватні гімназії у Львові (1906), Копичинцях (1908), Яворові (1908), Рогатині (1909), Городенці (1909), а також приватні гімназійні курси — у Збаражі та Буську. Усі державні учительські семінарії, де українці мали можливість навчатися рідною мовою, були виключно утраквістичними закладами. У 1910 р. їх нараховувалося 9 з 26 (з них — 15 суто польських)[78].

Водночас закон про Крайову шкільну раду від 9 травня 1907 р. значно розширив її компетенцію. Цей орган одержав право виконувати управлінські функції не лише педагогічно-дидактичного, а й економічно-адміністративного характеру, а також призначати дисциплінарні стягнення для директорів та вчителів на основі погодження з міністерством[79].

Найпомітніше принцип етнічності виявлявся у реалізації мовних прав на рівні територіальних громад. Закон про мову автономних органів влади[80]від 9 квітня 1907 р. запроваджував регулювання мовного обігу у сфері управління