Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

«Головні» повітові староства виконували контролюючу та наглядову функції стосовно ведення підлеглими їм староствами діловодства, організації діяльності та підбору персоналу; розглядали дисциплінарні справи щодо службовців, регулювали управлінські видатки органу та встановлення розміру платні для чиновників, здійснювали підготовку фінансового звіту для намісника та подання кошторису; перевіряли діяльність кожного чиновника (не менше, ніж раз на рік), про що укладався відповідний звіт для намісника; реферували міркування з приводу способів дотримання громадської безпеки, повідомляли намісництву про всі випадки порушення громадського спокою та запобігали їм усіма доступними засобами; визначали чисельність військового контингенту у повітах. При цьому зберігалися особливі владні повноваження для Краківського староства, які у 1868 р. відображалися також в інших законах[45].

Процес подальшої автономізації Галичини передбачав законодавче закріплення політичного домінування поляків у краї. Так, 4 червня 1869 р. найвищу санкцію здобуло спільне розпорядження міністрів внутрішніх справ, віросповідань та освіти, юстиції, фінансів, торгівлі, рільництва, крайової оборони та громадської безпеки стосовно мови діловодства крайових органів влади, служб та судів Галичини. У своїй внутрішній діяльності усі вони, окрім військових органів, повинні були користуватися польською мовою. Для комунікації з державними органами поза краєм, з централями та військовими органами зберігалася німецька. Мовою комунікації органів прокуратури з крайовими органами та судами було визначено польську. З 1 жовтня 1869 р. це розпорядження вступило в дію для підпорядкованих міністерствам внутрішніх справ, крайової оборони та громадської безпеки органів та служб, для Крайової шкільної ради, судів, прокуратури, а впродовж 3-х років — поступово для усіх крайових органів та установ, підпорядкованих міністерствам фінансів, торгівлі, рільництва та податкової служби. При цьому громадянам, як і раніше, гарантувалося право вільно комунікувати з усіма крайовими органами, послуговуючись трьома крайовими мовами — польською, українською та німецькою[46]. На практиці згадане розпорядження означало завершення процесу полонізації усіх крайових органів влади в Галичині; воно передбачало остаточне усунення з посад старого німецького чиновництва та передачу влади новій польській бюрократії.

Таблиця 2

З метою закріплення автономного статусу крайової столиці 14 жовтня 1870 р. імператор санкціонував «Статут королівського головного міста Львова» та «Виборчий порядок для громади королівського головного міста Львова»[48], які ідентично відтворювали надані у 1866 р. м. Кракову автономні привілеї. Проте мешканцям м. Львова винятково гарантувалося право міського громадянства. Чисельність громадської ради становила 100 осіб; вона одержала право самостійно запроваджувати власний додаток до прямих податків у розмірі 20 % та до непрямих податків — 40 %. Для української спільноти Львова додатково закріплювалось право комунікувати з міськими органами рідною мовою.

Навесні 1870 р. у зв’язку з потребою подолання глибокої політичної кризи, яка одночасно спричинила розпуск Державної ради, ландтаґів та відставку уряду німецьких централістів на чолі з Леопольдом Гаснером фон Арта, Франц Йосиф І погодився включити до складу Ради корони міністра для Галичини. 11 квітня 1870 р. у коаліційному кабінеті німецьких лібералів та федералістів на чолі з Альфредом Потоцким-Пилавою[49]запроваджувалась ця посада, хоча упродовж року вона ще залишалась вакантною. В уряді Карла Зіґмунда фон Гогенварта пост «міністра без портфеля» чи «міністра без ресорту»[50]11 квітня 1871 р. зайняв колишній президент Польського кола у Державній раді Казимир Ґрохольский. Посада міністра для Галичини проіснувала аж до розпаду імперії та обіймалася виключно представниками польської шляхти.

Водночас на фоні зовнішньополітичних невдач у 1870–1871 рр.[51]реформи державного управління в Австро-Угорщині знову повернулися у русло автономізації Галичини, що на крайовому рівні відновило централізацію управління та посилило