Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
Мовою діловодства повітового представництва (повітових рад та повітових комітетів) та громадського представництва (громадських рад та громадських управ) визнавалась діюча мова, яка була раніше ними затверджена. Рада могла ухвалювати рішення про зміну мови громади чи повіту за наявності абсолютної більшості голосів (50 %+1) та кворуму не менше ¾ від її складу. На її засіданнях усі члени могли вільно користуватися рідною мовою з переліку крайових мов. Ради зобов’язувались відповідати на скеровані до них звернення від населенням тією ж мовою, якою воно було укладене. Проте для власної комунікації з радами різних рівнів та групами громадян автономні органи влади використовували свою мову діловодства. Вони були уповноважені самостійно визначати мову підлеглих їм структур, тобто повітові ради — для повітових комітетів, громадські ради — для громадських управ.
Автономні органи влади зобов’язувалися повідомляти населенню про свою ухвалу щодо зміни мови діловодства: громадська рада — у громадах, повітова рада — у повіті. Про це вони ставили до відома також повітове староство та Крайовий виділ. Якщо процедура порушувалась, то повітове староство мало право ліквідувати рішення громадської ради, а Крайовий виділ відповідно — рішення повітової ради. Водночас ці положення не могли порушувати компетенцію крайової адміністрації щодо здійснення нею нагляду за діяльністю громад, який повинен був реалізовуватися польською мовою. Під виглядом виконання контролюючих функцій створювались підстави для закріплення правової практики, коли намісництво та повітові староства відповідали на клопотання громад не їхньою рідною мовою, а польською. Досить часто траплялося так, що звернення від громадян, яке було укладене українською мовою, взагалі ігнорувалося.
Управляючий землеволодінням також одержав право обирати одну з крайових мов та нею комунікувати з усіма органами влади. Якщо з окремої частини землеволодіння сплачувалась більше, ніж половина прямих податків, то частина маєтку також могла обирати мову. У цьому випадку управляючий землеволодінням був зобов’язаний комунікути з нею її мовою. Отже, органи місцевого самоврядування одержали паво звертатися до усіх політичних органів влади рідною мовою. Збереження польської мови у комунікації намісництва та його повітових структур з громадами усувало потребу створення штату перекладачів, як це, наприклад, було у Моравії.
Модернізація господарського життя Галичини диктувала запровадження нових підходів до управління інфраструктурними галузями та створила потребу чіткого окреслення поняття «крайова культура». Згідно змін до Крайового статуту від 23 квітня 1909 р. цей термін у § 18 п. а) трактувався так: «До питань крайової культури належать усі справи, які пов’язані з сільсько- та лісогосподарським виробництвом, а також обробітком та користуванням відведених для цього крайових територій, а саме: лісництво, мисливство, рибальство, тваринництво, захист полів, заходи з боротьби зі шкідниками, користування, розподіл та охорона водойм, меліорація, виправлення русел рік, регулювання чи припинення використання пасовиськ та лісів; далі — усі справи аграрного стану, а саме: положення про вільний розподіл ґрунтів та угідь, або про їх обмеження, про підакцизні товари, особливі приписи щодо поділу нерухомої спадщини селян і положення про аграрні операції, а також участь у впорядкуванні сільськогосподарського кредитування, в організації сільсько- та лісогосподарських фахівців; на кінець — регулювання сільсько- та лісогосподарської праці робітників та наймитів»[82].
Нові соціально-економічні умови спричинили розширення сфери організаційних компетенцій галицького намісництва. 1 жовтня 1908 р. запроваджувалася його нова структура, яка складалася з 26 департаментів, що підпорядковувалися 4 відділам чи секціям. Президіальний департамент мав відокремлений статус та здійснював нагляд за діяльністю адміністративних та поліцейських органів, вищих навчальних закладів, вищого духовенства, за виборами органів місцевого самоврядування, забезпечував діяльність Галицького сейму, видавав дозволи на заснування товариств, організацій, церковних установ, проведення зборів, здійснював цензуру преси, забезпечував тираж урядових газет, займався справами театрів, організацією допомоги населенню для подолання стихії, збиранням пожертв, проведенням лотерей, організацією діяльності поштової та телеграфної служб. У намісництві 10 січня 1911 р. було утворено окремий апробаційний технічний відділ з будівництва, який налічував 6 департаментів. Внаслідок поступового розростання апарат намісництва вже на 2 червня 1916 р. складався з 6 секцій, які охоплювали 33 департаменти, окрім президіального бюро[83].
У краї поступово зростала кількість повітових староств — з 79 до 82 адміністративних одиниць. Нові повітові староства були утворені в Освєнцімі (1910), Сколе (1910) та Радехові (1911).
Запровадження принципу етнічності у функціонування політичної системи відбувалося паралельно з демократизацією виборчого права. Новий виборчий закон до Державної ради від 26 січня 1907 р. запроваджував загальне пряме голосування[84], що сприймалося українцями однозначно, як прогресивне явище. Порівнюючи результати парламентських виборів 1907 р. на основі загального голосування та сеймових виборів 1908 р. на основі цензово-куріального модусу, Михайло Лозинський та Володимир Охримович дійшли висновку, що завдяки технології двоступеневого голосування українці у 1908 р. втратили
