Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
У новому виборчому законі були чітко виписані усі процедурні питання та передбачалась обов’язковість окремого приміщення для виборчої дільниці[86]. Додатково запроваджувались інститут спостерігачів від політичних партій, одночасні вибори посла та його заступника, а також виключно у Галичині — двомандатні виборчі округи для сільських громад. Процедура допускала лише особисте голосування виборця, а не за посередництвом його представника, як це було раніше[87].
У Галичині розподіл мандатів виглядав так: міських одномандатних округів — 34 (Західна Галичина — 13, Східна — 21), у сільських громадах усі 36 округи — двомандатні (Західна Галичина — 17, Східна — 19)[88]. Виборчі округи було поділено так, що у Східній Галичині не було жодного округу, де б українці склали більше 77 % населення, а 2 % євреїв планувалось залучити до коаліції з польськими партіями, щоб забезпечити їм 25 % голосів виборців для здобуття другого мандату в двомандатних виборчих округах[89].
Враховуючи дані перепису населення за 1900 р. можна легко встановити, що у міських округах українці не мали шансу здобути жодного мандату. Проте у сільських громадах завдяки заздалегідь визначеній квоті (І-й мандат вимагав 50 %+1 голосів, а ІІ-й — 25 %+1) гарантований шанс був для здобуття І-го мандату в 21 округах (№ 48–51, № 53–70) та ІІ-го — у 7 округах (№ 54, 55, 56, 57, 59, 62), що разом становило можливих 28 (26,41 %) українських мандатів[90]. Це дає підстави стверджувати, що принцип етнічності первинно також закладався у виборчий модус до Державної ради шляхом попереднього узгодження центральної влади з польським та українським політикумами з приводу встановлення між ними мандатних квот[91]. Через відсутність фіксованої прив’язки національного мандату до певного виборчого округу цей розподіл виявився недієвим. Проте загальне голосування дало можливість галицьким українцям сформувати четверту за кількістю послів фракцію у Державній раді.
На парламентських виборах 1907 р. та 1911 р. у двомандатних округах створився прецедент, коли українська меншість втрачала свій мандат завдяки такій виборчій технології: у І-му турі не вдавалося визначити відразу 2-х переможців (абсолютну більшість міг здобути лише 1 кандидат), тоді у ІІ му турі (на вужчих виборах) участь брали 2 інші кандидати, які одержали найбільшу кількість голосів. Тоді польські виборці, що становили до 75 % усіх виборців на дільниці, одностайно голосували за свого кандидата, внаслідок чого ІІ-й мандат також потрапляв у їхні руки. Так, у 1907 р. українці втратили 1, а у 1911 р. уже 2 з можливих 28 мандатів[92], [93].
Розширення виборчих прав відбувалося паралельно із запровадженням у Галичині обов’язковості голосування для громадян, яким надавались такі права. З 19 лютого 1907 р. за ухиляння від голосування передбачався штраф у розмірі 1—50 крон, а в окремих випадках — тимчасове позбавлення виборчого права[94]. Закон про захист свободи виборів та зборів від 26 лютого 1907 р. запроваджував на парламентських, сеймових, повітових та громадських виборах кримінальне покарання за поширення неправдивої виборчої інформації, перешкоджання виборчому процесу, розголошення таємниці голосування, зумисне позбавлення виборців права голосу, протидію їх волевиявленню, перешкоджання виборчому представництву, спотворення результатів голосування
