Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

до того часу політичні кордони у центрі Європи змінювалися внаслідок об’єднання Німеччини та Італії. Лідерами цих об’єднавчих національних (а радше націоналізуючих) процесів, що перекроїли мапу континенту, були дві держави, які здобули статус незалежних королівств у попередньому XVIII ст., — Пруссія та Сардинія-П’ємонт. Їхній успіх зробив великий вплив на сучасників, особливо на освічені еліти народів, які перебували під правлінням монархії Габсбурґів, і стимулював різні національно-політичні проекти. Як наслідок, переважали проекти об’єднавчого характеру, що мали долати регіональну відокремленість і формувати великі національні, а то й паннаціональні спільноти, здатні виконати свою особливу місію в Європі: панслов’янську, югославську, чехословацьку тощо. Ідеї великих польської та російської (точніше — панруської) націй теж походили з того ж ряду романтично-месіаністичних уявлень. Серед тогочасних русинів Галичини реальною альтернативою їм стала українська («малоруська», як її називали на початках) національна ідея, що розвинулася тут під впливом українських діячів з Наддніпрянщини.

Цей вплив виразно проявився вже у поглядах членів «Руської Трійці» та їхніх послідовників. З середини 30-х рр. ХІХ ст. вдалося налагодити книгообмін між Галичиною і підросійською Україною, щоправда лише поодинокими примірниками літературних та наукових видань. Натомість на початку 60-х років ХІХ ст. вплив новочасного українського відродження на Наддніпрянщині настільки посилився, що спричинився до появи в Галичині культів Тараса Шевченка та запорізького козацтва, а врешті й ширшої національно-політичної течії українофілів-народовців.

Після 1848 р. внаслідок розвитку громадського життя у Галичині в середовищі освічених галицьких русинів скристалізувалися основні національно-політичні та культурні орієнтації: полонофільська, староруська, русофільська та українофільська-народовецька. Суспільна дискусія між ними велася головним чином навколо інтерпретації успадкованого ще з попередніх часів поняття «Русі» («Малої Русі»). Якщо полонофіли вважали, що русини мають залишитися частиною польської нації як у культурному, так і в політичному плані, то старорусини заперечували концепцію історичної єдності поляків та українців і головним чином орієнтувалися на книжну церковну культуру. Об’єднані постулатом «ми — не поляки», останні включали і представників вищої церковної ієрархії (т. зв. «святоюрців»), і прогабсбурзьких лоялістів, і прибічників подальшої інтеграції в російську культуру, і врешті прихильників ідеї національної єдності з наддніпрянськими українцями. У 1850-х рр. з староруського угруповання чіткіше виокремилися русофіли, що вважали Галицьку Русь частиною панруського культурного простору. Якщо спочатку культурницьке русофільство поєднувалося з політичним австрофільством, то після 1866 р. відверто проявилося і політичне русофільство. Натомість ранні народовці (т. зв. «молода Русь»), представлені на початках студенством, орієнтувалися на новочасну світську українську культуру, що формувалася тоді на Наддніпрянщині.

Збереглося чимало свідчень учасників українського руху про те, що саме читання поезій Т. Шевченка спричинило переворот у їхній свідомості, стало вирішальним поштовхом до українського самоусвідомлення, захоплення «українською ідеєю». В тогочасному листуванні та пізніших спогадах галицько-руські діячі, пояснюючи джерела та чинники української ідентифікації чи відмови від неї, часто вказували на вплив художньої літератури. Мабуть у цьому випадку можемо говорити про «літературно-зумовлений» націоналізм, оскільки національно-політичні ідеали часто співпадали з поетичними. Для декого нова національна самоідентифікація визначалася народницьким соціальним світоглядом українських авторів, відповідно до якого культура простого народу мала стати основою для розвитку високої культури, й саме народ розглядався основною дійовою особою історії. Проте найбільше захоплення викликали романтичні твори про козацьке минуле, внаслідок чого Шевченків поетичний простір з Дніпром, степами і могилами ставав національним простором і галицьких русинів-українців. Як вказують студії Григорія Грабовича, поезії Т. Шевченка були чимось більшим, ніж художньою розробкою історичної теми. Вони писалися як «свята правда» про козацьку минувшину, надавали козацтву універсальної вартості, поєднуючи минуле і сучасне, вияснюючи навколишню реальність. Як кожна міфічна структура, міф козацтва міг ставати основою для самоідентифікації читачів, викликати зміну цінностей і поведінки.

Розвиток народовецького руху в Галичині значною мірою можна розглядати як поширення певних читацьких середовищ і практик. Перед заснуванням легальних громадських товариств наприкінці 1860-х років діяльність народовців зосереджувалася навколо читання, поширення, коментування різного роду видань, зокрема періодичних, й проходила у напівлегальних козацьких громадах серед гімназійної молоді, що виконували роль своєрідних читацьких гуртків.

Українські дослідники, які ретельно шукали відомості про читання Шевченкових творів у Галичині, зазначали, що до 60-х років ХІХ ст. тільки невелике коло патріотичних читачів знало його поезію. У 40—50-х роках ХІХ ст. відомості про Т. Шевченка лише зрідка появлялися в галицькій пресі, частіше у польській або полонофільській, а його твори були доступні одиницям і не мали відчутного впливу на суспільно-культурне життя. Найімовірніше, вперше в Галичині Шевченкові поезії прочитали близько 1842 р., коли альманах «Ластівка» (Петербург, 1841) потрапив до середовища діячів «Руської Трійці». Відомо, що тоді ж Маркіян Шашкевич переписав у свій зшиток поезій і народних пісень баладу Т. Шевченка «Причинна». Однак твори Т. Шевченка не з’являлися у полі публічного дискурсу аж до революційних подій 1848–1849 рр. У 1848 р. декілька згадок про Т. Шевченка було вміщено у львівському часописі «Дневник руский» («Dnewnyk ruskij»), який видавав Іван Вагилевич. У редакційній статті «Слово о Русі і єї політическом становищи» «патріотичні письма Шевченка» трактувалися як доказ національної самобутності української літератури та здатності українського народу стати вільним і незалежним. Того ж 1848 р. на Соборі руських вчених про Т. Шевченка згадав у промові Микола Устиянович. Проте протягом 1850-х років, в умовах «неоабсолютистських» урядових обмежень, Шевченкові поезії далі поширювалися лише серед вузького кола національних діячів і практично не потрапляли на сторінки преси.

Одночасно із політичними реформами початку 1860-х рр. галицько-руське громадське життя зазнало нового піднесення, про що свідчить стрімкий зріст кількості українських видань в Галичині. Безумовний вплив на це мали політична лібералізація монархії Габсбурґів та пожвавлення українського життя в межах Російської імперії. Літературні твори та наукові праці, написані українськими авторами з Наддніпрянщини (Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Марком Вовчком, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Іваном Котляревським, Дмитром Бантиш-Каменським, Миколою Маркевичем), окремі числа петербурзької «Основи» тощо стали поширюватися серед галицько-руських читачів, насамперед університетської, семінаристської та гімназійної молоді.

З березня 1861 р. у львівській газеті «Слово» почали з’являтися спочатку короткі, тоді довші біографії Т. Шевченка, що спричинили перші прояви його культу. Довідавшись про смерть поета, українські студенти у Львові стали носити чорні кокарди. Група майбутніх народовців планувала видати збірку художніх та історичних праць «Китиця на могилі Тараса Шевченка», альтернативну