Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин

Типовою рисою діячів, які вели провід у суспільно-політичному житті галицьких українців у 40-х рр. ХІХ ст., була лояльність до австрійського уряду. Позиціонуючи себе представниками народу «русского», котрий чотириста років тому втратив свою самостійність, русофіли стверджували, що «ожила Русь лише під владою австрійською». Вони оспівували велич Старої Русі, Нову Русь (відроджену в часи Австрії) називали її дитиною. Декларуючи свою вірність австрійській владі, русофіли сподівалися взамін від неї захисту від своїх «домашніх» ворогів — поляків, а також визнання народних прав. Через підтримку в пореволюційний період австрійським урядом поляків, головних опонентів українців, такі австрофільські настрої серед старорусинів поступово розвіювалися, на зміну їм у середовищі галицької інтелігенції почали формуватися русофільські настрої. Звернення поглядів до давнього суперника Польщі — Росії, ще більше активізувало антипольську й антиавстрійську позицію галицького українства.

Як відомо, одним із чинників, що впливає на самоідентифікацію народу, є знання про його історичне минуле. Найпопулярнішим істориком того часу був Д. Зубрицький, дослідження якого з історії Ставропігійського братства, львівських друкарень, Галицького князівства тощо пробуджували в галицьких українців зацікавлення власним минулим.

У своїх історичних творах Д. Зубрицький доводив закріплене в східнослов’янській історичній думці ще з ХІІІ ст. поняття етнічної єдності «русского народу» та Київської Русі як держави всіх східних слов’ян. Парадигма «єдиної русскої народності» була основою його студій. Учений називав Київ «матерью русских городов» и «средоточіем русского міра». Землі Галичини, за Зубрицьким, колись належали до Галицького князівства, населеного «русским» народом, а «Галичское княжество было мелкою частицею обширного русскаго міра…»

Поширювана в історичних працях ідея єдності «русского народу» слугувала ідеологічним підґрунтям для становлення русофільської течії в Галичині. На вченні Д. Зубрицького базувалися наукові дослідження всіх його учнів та послідовників — Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Шараневича та ін.

Генезу «русского народу» русофіли виводили з часів Київської Русі. Вони вважали галичан («галицко-русских») частиною малоросійського народу, який разом з білорусами та росіянами творив «русскій народ».

Русофіли визнавали відмінності між українським (малоруським) і російським народами, але розглядали українців як складову («ветвь») єдиного «русского народу», відповідно й мову «малоруську» (українську) сприймали як діалект «русскої». Такий проект пошуку національної ідентичності заперечував якісний характер етнічних відмінностей між велико- та малоросами і білорусами, включаючи всіх їх у єдину етнічну спільність.

Русофільство відігравало провідну роль у суспільно-політичному русі галицьких українців до 70-х рр. ХІХ ст. Формуючись як суспільно-політична течія, русофіли 1861 р. заснували своє періодичне видання — газету «Слово», редактором якої в 1861–1871 рр. був Б. Дідицький, письменник, історик, голова Товариства ім. М. Качковського, в 1871–1887 рр. — Венедикт Площанський, письменник та історик. 1861 року цей часопис виконував функції передвиборчого комітету галицьких українців.

У 1866 р. польська сеймова більшість пропонувала запровадити цісарське канцлерство для Галичини і Кракова. Українські посли категорично не погодилися з такою ініціативою. Небезпідставно побоюючись, що поляки візьмуть у свої руки всю владу в краю, українці домагалися адміністративного та політичного поділу Галичини. Відповідне подання вніс Т. Павликів, однак воно не було підтримане. 1866 року сейм таки ухвалив звернення до цісаря з вимогою заснувати коронне канцлерство для Галичини. Це був важкий удар для української репрезентації і, як наслідок, 8 серпня 1866 р. у «Слові» вийшла стаття «Погляд в Будучність», у якій автор (І. Наумович) заявив про належність галицьких українців до «русского народу», підкресливши, що «границею нашею народною ни Збруч, но дальше Днепра…» Слушною є оцінка таких заяв К. Левицьким: «по раз перший зовсім явно і ясно висунено руссофільске обєднаннє як спосіб оборони проти посягань Польонії, а рівночасно був се акт недовіря до австрійського правительства, як також прояв зневіри у власні сили…» Відтак поляки вкотре заговорили про русинські симпатії до Росії, аналогічно оцінювала ситуацію й німецькомовна австрійська преса, яка, власне, і поширила інформацію про маніфест емоційними повідомленнями. У відповідь тодішній редактор «Слова» Б. Дідицький констатував, що до цього русинів змусив уряд, котрий має намір реорганізувати Галичину, згідно з вимогами польської сеймової більшості. З осудом такої позиції виступив Ю. Лаврівський, а митрополит С. Литвинович навіть пробував заборонити читати «Слово» духовенству, проте безуспішно. Побоювання української суспільності щодо змін у краї виявилися не даремними — намісником Галичини знову призначили Аґенора Ґолуховського, запровадили польську мову як урядову, усунули інспектора «руських» шкіл народних Східної Галичини Григорія Кульчицького.

Представники молодшого покоління (українофіли), котрі намагалися створити літературну мову на основі народної, орієнтувалися на український рух на Наддніпрянській Україні. Вони організовувалися в гуртки, які називали громадами, і читали літературу наддніпрянських громадівців, привезену з-за кордону. 1861 року у Львові постала перша руська громада «Молода Русь», що проповідувала одноцілість і самостійність руського (українського) народу. У цьому середовищі з’явилися «Вечерниці» — орган «Молодої Русі» за редакцією Федора Заревича (1862), «Мета», редагована Ксенофонтом Климковичем (1863), а також «Нива», редактором якої був Кость Горбаль (1865). Одне з цих видань — «Мету» — святоюрці заборонили навіть читати у Львівській духовній семінарії. Засноване ж у 1862 р. товариство «Руська бесіда» у Львові стало вже явним осередком української національної думки (1864). Поступова інституалізація народовського руху викликала занепокоєння з боку русофілів. Вони гостро критикували «молодих» (українофілів), сприймаючи їхні дії як небезпеку для єдності «русского народу». Українофільський рух інтерпретувався як «несамостійний» проект, участь у якому брав польський чинник. Роз’єднати сили «галицько-русского народу», на переконання русофілів, вдалося лише завдяки реалізації інтересів поляків. Утворення народовської партії також розглядалося як польська інтрига: «Польська політика відкрила другий спосіб ослабити руське суспільство в Галичині: прищепити фантастичні ідеї в умах молодих і тим самим ненависть і підозру до „старших“. Тоді і утворились дві партії — партія „старших“ і „молодших“. Старші спирались на допомогу уряду, молодші почали мріяти про Україну із гетьманами та козаками з окремою мовою і правописом».

Демонструючи різку антипатію до всього польського, русофіли не підтримували спроби порозуміння народовців з поляками. Так, угодова акція Ю. Лаврівського з польськими послами в сеймі 1869 р. викликала шквал критики з боку русофілів,