Перегляд позитивного мислення: на основі нової науки про мотивацію - Гебріел Еттінген

Як німецька громадянка, котра приїхала до США вже у зрілі роки, я була вражена, наскільки більше позитивне мислення тішиться популярністю в США, ніж в Європі. У Німеччині, якщо ви запитаєте людину, як вона ся має, вам щиро скажуть «Я погано спав цієї ночі» або «У мене цуценя занедужало, це мене непокоїть». А в Америці, як я помітила, люди відкажуть «Нівроку», навіть якщо в них щось не так. Помітила я й те, що людей дратує будь-яке відхилення від неписаного правила позитивності. 1986 року, коли я працювала науковою співробітницею з ученим ступенем у Філадельфії, одна професорка розповіла мені про збори професорсько-викладацького складу, на яких вона згадала про деякі труднощі в її житті. Колеги тоді вельми критично до неї поставилися через «негатив», висловлений у професорському середовищі. Розумілося, що їй треба було навчитися тримати весь той негатив при собі, аби це не дошкуляло іншим людям.

Докладніше про оптимізм

Хоча настільки поширений оптимізм і був новиною для мене, я відчувала вдячність за це та не розглядала його присутність у суспільстві як контрпродуктивну. Я трактувала це як тактовність людей, які не хочуть обтяжувати інших своїми проблемами. Вони натомість цінують свій і чужий добрий настрій. Але коли в середині вісімдесятих років минулого сторіччя я взялась досліджувати оптимізм, то побачила більш нюансовану перспективу. Спочатку мене надихало побачене у Східній Німеччині під час Холодної війни. Я вивчала крос-культурні відмінності залежно від рівня депресивної поведінки та порівнювала песимістичні погляди респондентів, які жили за комуністичного режиму у Східній Німеччині, з поглядами західнонімецьких мешканців, які жили у відкритішому демократичному суспільстві[12]. У рамках свого дослідження я відвідувала бари (що їх німці називають кнайпами), розташовані в сусідніх районах Західного і Східного Берліна, щоб виявити й відстежити ознаки депресивності серед барменів[13].

За тих часів дехто в Західній Німеччині й деінде волів знати, чи мала комуністична система переваги з погляду добробуту людей і відчуття захищеності. У цьому суспільстві всі були нібито рівні й усіма опікувалася держава, усім гарантувалася робота і житло. Однак я виявила ознаки депресії, як-от: сутулість і сумний вираз обличчя, помітніші у східнонімецьких барменів, ніж у західнонімецьких. Цікаво, що багато хто, з ким я розмовляла у Східній Німеччині, аби вижити в скруті, покладалися на сліпий активізм і вільні візії кращого майбутнього.

В одному випадку східнонімецький художник бідкався, що застряг у Східному Берліні. Йому для творчості бракувало полотен, фарб та всіляких надібок, а влада знеохочувала його працювати з ідеологічних міркувань. Цей митець, який малював маленькі привабливі фігурки в стилі Міро або Клее, розповідав мені про невідпорні мрії виїхати зі своєї країни, щоб мати можливість творити. Він усміхнувся й тихо промовив: «Коли-небудь я відвідаю Париж». Після цього він відвернувся, уп’явся поглядом у вікно та зітхнув. Цей зворушливий момент показував, наскільки тривкими можуть бути позитивні фантазії.

Такі розмови надихнули мене на чіткіше окреслення мого розуміння оптимізму. Мартін Селіґмен, засновник позитивного напряму в психології та мій науковий консультант у Пенсільванському університеті у Філадельфії, трактував оптимізм як віру в майбутнє або його очікування на підставі минулого успішного досвіду[14]. Селіґмен встановив, що нам притаманний найбільший оптимізм, коли ми оцінюємо дійсність у такому вигляді, як знали її досі, і приходимо до логічного висновку, що майбутнє, схоже, працюватиме подібним же чином. Якщо результативність бетера в бейсболі становить 0,300 за двадцять гоумранів за останні три місяці сезону, керівник команди, готуючись до великої гри, поставить його на вигіднішу позицію, ніж гравця з показником 0,200 при трьох гоумранах. На підставі свого досвіду керівник команди вважає ймовірнішим, що перший бейсболіст добіжить до базового дому, тобто він має «позитивне сподівання на успіх». Але люди в Східному Берліні, з якими я зустрічалась, продовжували сподіватись навіть розуміючи, що їхні надії на майбутнє навряд чи справдяться. Мій знайомий художник ніколи не був у Парижі, а на підставі минулого досвіду не міг сподіватися поїхати туди. Радше на підставі саме минулого досвіду він навряд чи колись виїхав би зі Східної Німеччини. А проте чоловік уявляв, ніби міг вільно займатися художньою творчістю — малювати, коли йому заманеться, відчувати натхнення та потяг до своєї праці, відвідувати Лувр. Його надію живили позитивні фантазії: вільний злет думок і образів майбутнього, яке в нього може бути, і це теж поривало його до Парижа. Надія художника зводилася до мрійливого передчуття дива, хоча він і знав усе про своє минуле та похмурі реалії майбутнього.

На цьому тлі визначення Селіґмена здавалося корисним, проте воно не могло охопити весь феномен оптимізму. Це визначення стало панівним, і чимало фахівців опинилось у сліпій зоні. Психологи, які орієнтувалися на емпіричні кількісні дослідження, майже не писали про позитивні фантазії або мрії та не вивчали їх. Під впливом аналізу людської поведінки вони зосередилися на розумінні раціональних суджень про варіанти власного майбутнього, які люди висловлювали на підставі власного досвіду. Очікування легше було вимірювати та вивчати, тоді як фантазії здавалися химерними та нематеріальними, а отже, непридатними для об’єктного аналізу. Фантазії також повертали дослідників до Фрейда[15], у якого тоді (як і тепер) була репутація вченого, який висуває ідеї, що емпірично не підтверджуються.

Я зрозуміла, що позитивні фантазії були важливим складником людського досвіду, і хотіла ґрунтовно дослідити їхній механізм та способи впливу на нашу поведінку. У цій справі мене надихнуло звернення до витоків сучасної психології, а саме до Вільяма Джеймса, мислителя кінця дев’ятнадцятого сторіччя. У розділі під назвою «Сприйняття дійсності», що в другому томі його плідної праці «Засади психології», Джеймс зауважив: «Усі знають про відмінність між уявленням про річ і вірою в її існування, між припусканням пропозиції та мовчазною згодою про її істинність»[16]. Джеймс говорив про погляди людей на минуле й теперішнє, але схоже, що ця відмінність дійсна й для майбутнього. На підставі цього я зрозуміла, що належало вивчати два різновиди оптимізму: позитивні очікування на ґрунті минулого досвіду й вільний плин думок та образів, укорінених у людських бажаннях і мріях.

Зокрема мене цікавило, чи позитивні мрії, позбавлені зв‘язку з минулим досвідом, можуть вплинути на бажання та здатність людей вдаватись у своєму житті до активних дій. Такі вчені, як от Альберт Бандура[17] і Мартін Селіґмен[18], розглядали зв’язок між позитивними сподіваннями та вчинками; вони дійшли висновку, що очікування збільшували зусилля й реальні досягнення. Згідно з цими дослідженнями,