Перегляд позитивного мислення: на основі нової науки про мотивацію - Гебріел Еттінген
У своїй відомій промові «Я маю мрію»[39] Мартін Лютер Кінґ-молодший визнав, що «кайдани сеґреґації й дискримінації» усе ще гнітили чорношкірих американців і що «чорношкірий усе ще поневіряється по закутках американського суспільства та відчуває себе вигнанцем у власному краї». Проте Кінґ закликає своїх слухачів не «стояти безрухом у долині розпуки». Він стверджує, що в нього є позитивна фантазія, мрія, і промову свою він завершує поясненням ідеї, що колись «запанує свобода» і «всі діти Бога, чорні люди й білі люди, євреї й неєвреї, протестанти й католики, зможуть узятися за руки й заспівати давній негритянський спіричуел: «Нарешті вільні! Нарешті вільні! Дяка Всемогутньому Богу: ми нарешті вільні!»
Іще один разючий приклад того, як позитивні фантазії заохочують витривалість, походить із нацистських концтаборів. У таборах панував голод, через який гинуло багато в’язнів. Як сказав один із тих, хто вижив: «У нас у Біркенау був календар. Це голод… Ранок — голод. Полудень — голод. Вечір — голод»[40]. Але деякі в’язні долали відчуття голоду, роблячи щось неймовірне: збираючи улюблені рецепти до кулінарної книги. Зшита вручну кулінарна книга з концтабору Терезіенштадт містила рецепти шоколадного пирога, мигдалевого печива, картопляних галушок і картопляного салату. Майкл Беренбаум, директор Американського науково-дослідного інституту Голокосту, дивився на збирання старих рецептів як на «акт дисципліни, який змушував [в’язнів] тлумити в собі відчуття голоду й думати про звичайний світ до концтаборів, а також, можливо, наважуватися мріяти про світ після концтаборів»[41]. Інші робили акцент на фантазійному аспекті збирання рецептів і суперечок про складники. Як пише один із тих, хто вижив у концтаборі, записування рецептів «…було мрією і, думаю, це у свій спосіб давало їм силу вижити»[42].
Як саме допомагають мрії, коли люди не можуть діяти? Розгляньмо, звідки походять позитивні фантазії. На початку моїх досліджень мені здавалося, що вони є фізіологічною або психологічною потребою. Для перевірки цієї гіпотези ми разом із моєю співробітницею Гітер Баррі Кеппс найняли групу зі сімдесятьох студентів-випускників і попросили їх не їсти й не пити чотири години до початку досліду[43]. Прийшовши до лабораторії, студенти відповідали на запитання, покликані виміряти рівень їхньої спраги. Тоді ми пропонували їм різні страви, зокрема сухі солоні крекери. Ми включали крекери, бо, як відомо, вони посилюють спрагу. Одним студентам давали воду, щоб утамувати спрагу, а іншим — ні. Тоді членам обох груп запропонували придумати завершення наступного сценарію: «Ви у ресторані, і офіціантка приносить вам велику склянку води з льодом. Ви берете склянку й п’єте воду…» Ми також вилучили всі фантазії, не пов’язані зі спрагою учасника, і запропонували дописати сценарій, у якому приятель питає їх, чи не піти б їм краще до спортзалу. Ми також запропонували учасникам оцінити за числовою шкалою, наскільки позитивні або негативні, відповідно, були їхні фантазії, а також доручили незалежному судді проробити те саме.
За нашою гіпотезою більш спраглі студенти мали більше фантазувати про питну воду, ніж менш спраглі студенти. Так і сталось. Потреба напитися викликала позитивні думки та образи про тамування спраги.
Як концептуалізують теоретики, як от Абрахам Маслоу[44], спрага — «базова фізіологічна потреба» на противагу потребам вищого рівня, наприклад, безпеці, належності, оцінці й самоактуалізації. У новіших дослідженнях наводяться інші потреби вищого рівня, такі як почуття повноправності, особистої анонімності та можливість стосунків з іншими людьми[45]. Мене зацікавило, чи люди з потребами вищого рівня фантазуватимуть більш позитивно про їхнє задоволення.
У всіх нас є спільна потреба вищого рівня: сенс або мета життя. Наскільки ми відчуватимемо радість або снагу в собі, якщо в нас не буде причини вставати вранці? Ми з Гітер Баррі Кеппс знайшли 85 дорослих у приймальнях різних урядових установ у великому німецькому місті. Ми запропонували кожному з них уважно прочитати вступ тексту під назвою «Що виповнює життя сенсом?» У тексті йшлося, що праця робить нас такими, якими ми є, і поволі наповнює життя сенсом. Проте не всі одержали тотожний текст. Довільно вибрана половина учасників отримала текст, який мав формувати потребу мети у житті. Інша половина учасників просто читала текст, у якому імпліцитно стверджувалося, що життя людей осмислене.
Як і в попередніх дослідах, ми пропонували учасникам придумати завершення того чи іншого сценарію. У цьому випадку один сценарій був такий: «Ви сидите у фірмі на рецепції й чекаєте на співбесіду щодо цікавої вам вакансії. Інтерв’юер виходить, тисне вам руку, веде до офісу, щоб розпочати інтерв’ю…» Ми запропонували учасникам оцінити, наскільки позитивні або негативні були їхні фантазії. Фантазії деяких учасників виявилися вельми позитивними, як-от: «Я дуже вмотивований і покладаю надії на співбесіду. Я маю шанс одержати улюблену роботу, і тому так добре до цього підготувався. Ніякого страху в мене нема». Інші фантазії були негативніші: «Я себе налаштовую так, аби в чомусь не помилитися. Я подолаю це випробування. Завжди приємно усміхайся та поводься природно. Кава… так чи ні? Хай йому грець, увесь пакет потрібних документів зіпсуто!»
Як і очікувалося, учасники, в яких ми досліджували потяг до пошуку сенсу життя, фантазували більш позитивно про щасливе завершення уявного інтерв’ю щодо найму на роботу. Ми реплікували ці результати у двох додаткових дослідах, в одному з яких вивчали залучення до соціуму (соціальна потреба), а в іншому — почуття людей, коли вони можуть впливати на поведінку або емоції інших (різновид соціальної потреби). В обох випадках особи з активною потребою намагалися фантазувати більш позитивно щодо задоволення цієї потреби. У нашій статті ми зробили висновок, що потреби — «одна зі змінних, що впливають на ментальну налаштованість на позитивне майбутнє».
Якщо потреби поступаються позитивним фантазіям, ці фантазії мають допомогти нам задовольнити основні потреби. Коли ми мріємо про задоволення наших потреб, ми приділяємо їм більше уваги, як і відповідним стимулам, що могли б приводити до їхнього задоволення. Як зауважив Вільям Джеймс: «Те, що привертає нашу увагу, визначає наші дії»[46]. Мандрівник, який знемагає в пустелі й фантазує про воду, швидше втамує спрагу, бо звертатиме пильну увагу на всі ознаки
