Перегляд позитивного мислення: на основі нової науки про мотивацію - Гебріел Еттінген

Через п’ять місяців я зустрілася з тими ж студентами та запитала, чи зійшлися вони з тією особою, яка була їм до душі. Результати були подібні до тих, які я отримала в досліді з повними жінками. Що більше студенти сподівалися на підставі розумної оцінки минулого досвіду, що налагодять стосунки, то частіше в їхніх відповідях ішлося про ініціювання знайомства. Але що більше студенти, як-от Бен, у рамках нашого досліду поринали у позитивні фантазії, то рідше в їхніх відповідях ішлося про ініціювання стосунків. Ініціювання стосунків — класичний виклик, який потребує мотивації та сміливих дій. Те саме стосується й пошуку роботи. Чи збільшують шукачі роботи свої шанси бути найнятими, поринаючи в позитивні уявлення, як вони проскочать інтерв’ю, як сидітимуть у чудовому новому офісі, як роздаватимуть свої нові бізнес-візитівки? У 1988 році я найняла вісімдесят трьох аспірантів чоловічої статі з німецького університету. Більшості з них було років по двадцять п’ять. Я запитала, яка ймовірність того, що вони знайдуть роботу, і як важливо для них мати роботу. Я також попросила їх вигадати й записати будь-які позитивні фантазії про знаходження роботи та оцінити за шкалою від 1 (дуже рідко) до 10 (дуже часто) їхню періодичність. Через два роки я знову перевірила результати. Що частіше в аспірантів з’являлися позитивні фантазії, то меншого успіху вони досягали. Вони повідомили мені, що розсилали менше заяв із проханням узяти їх на роботу й одержували менше пропозицій. Зрештою, вони розповіли мені також про менші заробітки. Їм шкодили мрії про успіх.

Деякі зі згаданих вище досліджень — студенти коледжу, що страждають від нерозділеного кохання, шукачі роботи — надавали дані, генеровані ними самими. Тобто я оцінювала кінцевий результат на підставі того, що мені повідомляли самі учасники. А якщо учасники, яких я вивчала, зробили щось не так? Що, як щось, пов’язане з позитивними фантазіями, змушувало їх применшувати чи перебільшувати їхній успіх? Це внесло б плутанину в мої результати і, можливо, поставило б під сумнів мої важливі висновки.

Я вирішила вивчити феномен позитивних фантазій об’єктивніше, досліджуючи роль оптимізму стосовно академічних успіхів. Я запитала 117 студентів коледжу, які слухали вступ до психології, яку оцінку вони хотіли б отримати на іспиті за півсеместра, який мав відбутися за два дні, і як вони збиралися цього досягти. Їхні фантазії я оцінювала так: просила дописати гіпотетичний сценарій. Один сценарій розпочинався так: «Іспит уже позаду й сьогодні день оприлюднення оцінок. Ви наближаєтеся до корпусу, де знаходиться дошка оголошень навчальної частини, і ви собі уявляєте…» Один студент дописав мій сценарій своєю негативною фантазією: «А якщо я завалив іспит? Може, треба було краще вчитися… де моя оцінка? Хай йому біс — у мене трійка. Як я її виправлю?» Інші студенти були налаштовані позитивніше. Я попросила студентів оцінити, наскільки, на їхню думку, позитивні або негативні були ці фантазії.

Також я взяла результати студентських іспитів за півсеместра й остаточні оцінки за півтора місяця; я не покладалася на те, що студенти самі мені їх повідомлять. Як і очікувалося, що позитивніші були студентські фантазії про майбутні оцінки, то меншими виявлялися їхні досягнення та зусилля, за їхніми словами, вони доклали до навчання.

В усіх моїх дослідженнях дотепер брали участь переважно молоді люди. Тепер мені треба було довідатись, чи перешкоджали позитивні фантазії також і старшим людям досягати своєї мети, і тому я звернулася до галузі охорони здоров’я. Люди старшого віку досить часто хворіють на артрит кульшового суглоба; вони потерпають від такого страшного болю, що доводиться вдаватися до хірургічного лікування із заміною ураженого суглоба. Ця хвороба вражає навіть найактивніших людей, ускладнюючи їхнє життя й доводячи їх до розпачу. Одужання в усіх пацієнтів відбувається по-різному; воно залежить від таких факторів, як вік пацієнта, вага, передопераційний стан кульшового суглоба та рівень попередньої активності. У післяопераційний період пацієнти протягом багатьох тижнів повинні проходити фізіотерапію та робити вдома фізичні вправи. Вони день у день привчаються до нових рухів: як стояти, ходити, спускатися сходами, сидіти на різних видах стільців, вправлятися на велотренажері, поратися по дому та займатися щоденними справами. Шляхом до швидкого й успішного одужання є максимально активний спосіб життя в післяопераційний період, але без надмірностей, а також адаптація рухів свого тіла, що дозволить зняти навантаження зі стегна[22].

Вирішивши з’ясувати, наскільки позитивні фантазії впливають на якість одужання після хірургічної остеопластики кульшового суглоба, я знайшла у німецькому шпиталі 58-х пацієнтів, яким уперше мали робити цю операцію. Я запитала їх про сподівання на одужання: чи зможуть вони через два тижні після операції підійматися сходами й ходити з ціпком і чи зникне, на їхню думку, за три місяці біль. Відповіді пацієнтів спиралися на їхню оцінку відомих їм рівнів болю та знерухомлення, а також на очікування, що їх прогнозували лікарі на підставі минулих спостережень. Я також попросила пацієнтів уявити себе після операції: вони прокидаються в післяопераційній кімнаті, ідуть купувати газету, прогулюються з друзями, пораються по дому.

Як і в попередньому дослідженні, учасники оцінювали в числовій формі, наскільки позитивні або негативні були їхні вільні думки й бачення. Через два тижні після операції учасники дослідження ще перебували в шпиталі, і я перевірила поступ їхньої реабілітації. Із дозволу пацієнтів, я зв’язалася з їхніми фізіотерапевтами й попросила пацієнтів оцінити за шкалою від одного до п’яти, наскільки добре функціонував їхній кульшовий суглоб (діапазон руху розглядався як класичний показник поступу одужання пацієнта після остеопластики). Я спитала також терапевтів, скільки східців угору та вниз можуть тепер подолати пацієнти і як виглядав загальний стан їхнього одужання на тлі інших пацієнтів. Наскільки сильний біль вони терпіли? Як зміцніли їхні м’язи? Чи добре вони почували себе фізично? Я вирішила проконсультуватися з фізіотерапевтами, бо саме вони могли надати мені об’єктивну й неупереджену інформацію про поступ одужання пацієнтів. Ці фахові медики нічого не знали про моє дослідження та про мою гіпотезу. Вони просто, виконуючи свої професійні обов’язки, вимірювали здатність пацієнта рухатися, підійматися й спускатися сходами тощо.

Маючи таку інформацію від фізіотерапевтів, я здійснила порівняльний статистичний аналіз фантазій і результатів з урахуванням таких факторів: вага, стать пацієнтів і функціональний стан суглобів до операції. І знову я виявила, що, схоже, позитивні фантазії заважали людям досягти мети. Що більше вони сподівалися на гарне одужання після остеопластики