Перегляд позитивного мислення: на основі нової науки про мотивацію - Гебріел Еттінген
Я вважала, що таке можливо. Не було підстав думати, що мрії істотно відрізнялися від очікувань своїм практичним впливом; власне, усі форми позитивного мислення здавалися корисними. Я захотіла дослідити це питання глибше, і для цього вивчала групу з двадцяти п’яти опасистих жінок, які брали участь у програмі схуднення[19]. Перед початком програми я поцікавилася в учасниць, наскільки сильно вони хочуть схуднути і яка ймовірність того, що їм вдасться цього досягти. Потім попросила кожну окремо вибрати свій варіант у кількох запропонованих сценаріях із кількома відповідями. В одних сценаріях їм пропонувалось уявити, ніби вони успішно завершили програму, а в інших вони опинялися в ситуаціях, коли їх спокушали порушити дієту.
«Ви щойно завершили програму схуднення Пенна, — йшлося в одному сценарії. — Увечері ви плануєте зустрітися з давнім приятелем, якого вже близько року не бачили. Чекаючи на його приїзд, ви уявляєте…» В іншому варіанті я запропонувала учасницям уявити, ніби вони бачать перед собою тарілку з пончиками. Що вони тоді подумають, відчують, зроблять? Заохотивши учасниць дослідження до самостійної оцінки того, наскільки позитивні або негативні були їхні фантазії, я оцінювала, чи мріяли вони про ідеалізований результат, чи фантазували, наскільки простий сам процес схуднення. Це була суб’єктивна оцінка учасницями своїх мрій (позитивні вони, на їхню думку, чи негативні), — тобто мене цікавила саме їхня оцінка, а не моє трактування як дослідниці позитивного чи негативного характеру їхніх мрій[20].
Мою увагу привернули результати цього початкового дослідження. Через рік виявилося, що жінки, які вважали, що можуть схуднути, дійсно скинули майже на дванадцять кілограмів більше, ніж ті жінки, які не вірили, що зможуть набагато схуднути. І ось що важливо. Незалежно від їхніх суджень на основі минулого досвіду, жінки, які мали потужні позитивні фантазії про схуднення, — тобто ті, які найбільш позитивно змальовували себе стрункішими й привабливішими, коли підуть на побачення з другом, або ті, хто уявляв, як вони йдуть повз пончики, не змигнувши оком, — схудли на одинадцять кілограмів менше, ніж ті жінки, які змальовували себе негативно.
Мрія про досягнення мети насправді не сприяла здійсненню цієї мрії. Навпаки: вона стояла цьому на перешкоді. У нашому досліді наївні мрійниці були менш охочі поводитися у спосіб, який сприяє схудненню.
Результати цього дослідження я опублікувала ще 1991 року, проте вони жодною мірою не спонукали психологів або ширший загал ретельніше придивитися до оптимізму. Це сталося через те, що поширена віра в силу оптимізму виявилася надто сильною. У той час майже всі безумовно погоджувалися з тим, що позитивне мислення про майбутнє збільшує шанси на успіх. Тому дехто з моїх колег заохочував мене відкоригувати моє дослідження. Вони казали: «Тримайся ближче до усталених концепцій. Вивчення мрій — справа ризикована, бо наближає тебе до псевдонауки й спекуляцій. Якщо ти хочеш, аби люди ставилися до тебе поважно, зосередься на позитивних очікуваннях». Але мені здавалось, що досліджувати мрії справді важливо і що моя робота зможе допомогти людям.
Попри те, що перша моя робота була надрукована в науковому часописі, який практикував внутрішнє експертне рецензування, наступна моя доповідь на цю ж тему кілька разів відхилялася, а рецензенти зазначали, буцім результати й аргументи притягнуті за вуха. Дехто з колег казав, що їм навіть не хотілося дочитувати її, тому що основна ідея безглузда й навіть бридка. Я була засмучена та розчарована, але однаково хотіла зробити свої ідеї надбанням загалу.
У науці специфічні результати повинні бути відтворюваними, щоб наукова спільнота, включно зі мною як авторкою, погодилася з ними. Не можна просто відразу довіряти кільком дослідженням. На висновки може вплинути ідіосинкразія до даних або їхнього аналізу. Аби переконати своїх найскептичніших колег (і себе саму), а також привернути до своєї роботи більше уваги, я хотіла провести низку точних широких досліджень. Я знала, що не можу просто взяти за основу попередню роботу інших вчених; мені належало ретельно вибудувати всю систему аргументації, послідовно муруючи стіну зі шлакоблоків, щоб на неї могли зіпертися мої результати.
Я взялася до роботи й протягом двадцятьох років спостерігала за людьми різного віку, у різних контекстах у Німеччині та в Сполучених Штатах Америки. Я змінювала методи досліджень, щоб запобігти будь-яким мислимим запереченням з боку вчених. Якби мені вдалося провести дослідження з усіма варіаціями й одержати такий самий результат, я нарешті упевнилася б у тому, що це значущий психологічний феномен. Саме це й сталося.
Раз по раз — спочатку я навіть дивувалася — результати виявлялися ті самі. Позитивні фантазії, бажання й мрії у відриві від оцінки минулого досвіду не перетворювались у заходи, направлені на те, щоб життя стало активнішим і продуктивним. Наслідок такого підходу був протилежний.
Пригадуєте Бена, який мріяв про свою таємничу жінку, але ніяк не міг відволіктися на деякий час від наукової праці, щоб запросити її на побачення? Я вивчала, чи позитивні фантазії людей у його ситуації справді заважають їм переходити до дії. Я залучила до досліду 103-х студентів коледжу, які, за їхніми словами, закохалися по вуха у представницю / представника протилежної статі, але не ходили з нею / з ним на побачення[21]. Спочатку я попросила їх оцінити за шкалою від 0 до 100 %, наскільки ймовірно, що саме вони стануть ініціаторами стосунків із тією особою (тобто йдеться про очікування чогось у майбутньому на підставі минулого досвіду). Потім я попросила їх завершити низку гіпотетичних сценаріїв, пов’язаних із побаченнями. В одному сценарії йшлося про таке: «Ви — на вечірці. Спілкуєтеся з ним або з нею, і в цей час бачите, що до кімнати входить хлопець або дівчина, який / яка може, на вашу думку, подобатися вашому співрозмовникові чи співрозмовниці. Коли цей хлопець або дівчина підходить до вас, ви уявляєте…» Я запропонувала учасникам за шкалою від 1 (дуже негативно) до 7 (дуже позитивно) оцінити в кожній ситуації, наскільки негативне або позитивне було їхнє уявлення.
У деяких студентів, котрі брали участь у цьому досліді, така інструкція дослідника викликала позитивні уявлення: «Ми обоє йдемо з вечірки, усі на нас дивляться, особливо та дівчина. Ми виходимо надвір, сідаємо на лавку, довкола нікого, він обіймає мене однією рукою…» тощо. Натомість у інших
