Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Раклев знаходить документ – відскановану стенограму електронного листа від 17 лютого 2000 року. Тоді допити реєстрували безпосередньо в базі даних, і слідчий міг сидіти за своїм комп’ютером і слідкувати за всім, що відбувалося в іншій кімнаті. Водночас він мав змогу надсилати електронні листи з запитаннями та коментарями тому, хто проводив допит. У стенограмі видно миттєву реакцію слідчого після показів дівчини-свідка. Вона казала, що підозрюваний вийшов із кров’ю на одязі, що рухався він як робот, немов перебував у трансі.

«Що відбувається?!» – написав слідчий допитувачеві. – «Вона справді це бачила, чи це все вигадки, як гадаєш? Виглядає чистим божевіллям».

Нижче була відповідь допитувача.

– Гляньте, – Раклев показує на стенографію, де він сам зробив кілька поміток, обводячи дані та ставлячи великі знаки оклику і підкреслення. – Бачите, він навіть витратив час на те, аби написати великими літерами.

«Вона плаче, 30 хвилин розповідала про дитинство та погані речі, які з нею трапилися. ЦЕ ПРАВДА. У ДІВЧИНИ ЧИСТА СОВІСТЬ».

– У той момент я вже знав, що ніхто не має здатності відрізняти правду від брехні за мовою тіла та зі слів, а допитувач вважав, що мав таку.

Раклев знову сідає на стілець.

– Я сказав Уле Якобу, що тепер він повинен зробити все можливе, аби довести, що вона бреше.

Бачення поліції

Асбйорн Раклев добре вписується в роль проникливого слідчого. Майже два метри зросту, худорлявий, світло-блакитні очі та високі вилиці, як у Едрієна Броуді. У своєму кабінеті він сидить на офісному обертовому кріслі на 30 сантиметрів вище будь-якого відвідувача. І щоб здолати свого гостя авторитетом, Раклеву достатньо схилитися над робочим столом і поглянути на того згори своїм проникливим поглядом. Щоразу, як йому потрібно розповісти щось про хід слідчого процесу, він входить у роль поліцейського із суворим голосом, здається, зараз прозвучить щось на кшталт: «Ми знаємо, що це скоїв ти, ти винен!» І кожного разу в такі моменти я мимоволі втикаюся носом у блокнот.

Однак саме ці слова, на думку Раклева, нікому зі слідчих не варто промовляти. Для проведення професійного дізнання слідчий не повинен домінувати над підозрюваним. Причина, чому цей процес уже не називають «допитом», криється в тому, що це слово отримало негативний відтінок після війни, коли його асоціювали з німцями. В Європі пішли ще далі, зараз в англійській мові надають перевагу терміну «Investigative interviewing»[10]. В Америці все ще послуговуються словом «interrogation»[11], і досі застосовують підхід «Це скоїв ти». Але більше про це згодом.

Коли я розпитую Раклева про його першу зустріч з поліцією, він описує все так, немов «народився» вже безпосередньо у цій системі. Асбйорн Раклев хотів стати супердетективом. Як і багато інших хлопчаків, у дитинстві він мріяв стати поліцейським. Однак, на відміну від інших, цілеспрямовано йшов до своєї мрії. Раклев вступив до Поліцейської академії, був здібним, багато трудився, прагнув розслідувати саме справи вбивств. У 27 років він почав працювати у відділі розслідувань Центрального управління поліції в Осло і зіткнувся з реаліями. Раклев повинен був допитувати людей, підозрюваних, які могли виявитися як винними, так і невинними. Але він не міг прийняти рішення: говорять вони правду чи ні.

«Тут потрібен досвід», – чув він постійно від старших колег-поліцейських. Більше вони не могли нічого додати – з часом він повинен був навчитися розпізнавати правду і брехню. Ще зі шкільних часів Раклев був відмінником, тож і тут почав створювати власні методи, записував мову тіла та відповіді, аби спробувати розгадати закономірність. Важливо було розпізнати брехню, коли він побачить її знову.

– Після кожного допиту я підходив до керівника відділу розслідувань і він питав: «Раклеве, ну як пройшло?» – «Ні, він не зізнався». – «Зрозуміло. А як він поводився?» Я міг відповісти: «Гадаю, він винний, він дуже нервував». Думка тих, хто проводить процесуальне інтерв’ю, високо цінується, адже вони мали найближчий контакт із підозрюваним.

Тут можна навести приклад справи Фріца Муена: чоловік з психічними розладами зізнався у вбивстві двох дівчаток в Тронгаймі у 1977 році. Одним з аргументів у справі проти нього були свідчення слідчого, який буцімто «бачив», що при зізнанні Фріц говорив правду. Згодом Муена виправдали в обох звинуваченнях у вбивстві.

Раклев наполегливо працював та здобував досвід, та все одно він не став почувати себе достатньо впевненим у вмінні розпізнати, хто каже правду, а хто бреше у кімнаті для допитів. Коли він знову запитав своїх старших колег, то почув у відповідь: «Що ж, не всім дано розбиратися в людях».

– Не надто обнадійливо, – в голосі Раклева було чутно образу. – Я повірив у те, що, можливо, мені таки не дано.

Детектор брехні в людській подобі

– Усе почалося з травми мозку, – каже Деніел Фоєр.

Він – 36-річний експерт з мови тіла, родом з Англії, а мешкає в Норвегії. Тут він проводить курси для людей, які хочуть навчитися трактувати дії інших. Спеціалізація Фоєра – викриття брехні.

– Травма у мене вроджена, – каже він. – Водночас у мене високий рівень IQ, що багато компенсує, однак деякі речі даються мені важко. Наприклад, я нервую на вечірках, і вважаю, що говорити з людьми не завжди легко.

Фоєр високий, темноволосий, короткострижений, носить окуляри в прямокутній оправі. Він має звичку нахилятися до співрозмовника, вивчаючи його обличчя, поки той говорить. Я сам ніколи не здогадався б, що в нього, як він сам про це каже, «синдром Аспергера у легкій формі». Він принагідно приправляє свої оповідки жартами та анекдотами, над якими і сам регоче. Одного ранку червня 2013 року Фоєр стояв у конференц-залі біля Юнґсторґе, в будівлі «Юніті-центру» – організації терапевтів, які прагнули «сприяти особистісному зростанню та розкриттю внутрішнього потенціалу до сили та любові». Аудиторія складалася з близько десяти людей, серед них пара чоловіків у джинсах та піджаках, кілька жінок-емігранток у хустках та дама середнього віку з волоссям морквяного кольору, шарфом у волоссі та у відповідно підібраних брюках. Пізніше вона покинула залу, на половині лекції.

– Якщо ви поглянете на плакати, які висять тут, зрозумієте, що це місце трохи альтернативних методів, – сказав Фоєр. – Я сам хлопець наукових поглядів, і я застосовую науковий підхід до мови тіла. Причин, чому одна людина схрещує руки, може бути багато, але наука пояснює, чому це роблять тисячі людей.

Після кількох хвилин самопрезентації та кумедних анекдотів з дитинства він просить п’ятьох людей вийти на сцену.