Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Але дослідники виявили не лише це. Мозок складається з двох різних типів клітин: сірих та білих. Хоча за допомогою сірих, що складають основну частку мозку, ми думаємо, білі виступають зв’язком між сірими – такою собі мережею, яка робить мислення можливим. Брехуни мали на 22–26 % більше білих клітин. Можливо, цей надлишок мережевих клітин допомагав їм краще брехати – адже у них були набагато кращі передумови для створення зв’язків та асоціацій. Якщо коротко, вони були більш винахідливими.
Ден Аріелі зі своєю командою вирішили перевірити цей зв’язок. Вони провели тест, у якому учасникам потрібно було обрати, в якій частині квадрату є більше цяток. Учасникам платили за цей експеримент, вони отримували більше, якщо обирали конкретний сегмент квадрата. Отже, у тесті була спокуса обрати більш прибуткову частину, навіть якщо учасник не повністю впевнений, що у ній більше цяток, тобто було економічно вигідно по-креативному підходити до пошуку правди. І дійсно, результати показали, що ті, хто описував себе винахідливим та займався творчим хобі на кшталт малювання чи писання поезій, в середньому заробили на цьому експерименті більше, ніж некреативна частина учасників.
Найпомітнішою відмінність була тоді, коли різниця в кількості цяток була найменшою. Інакше кажучи, креативникам було непросто обдурити настільки, щоб потім потрібно було визнавати це перед самим собою. Але допоки вони могли трішки спотворювати правду і самим вірити у власну історію, то залишалися у своїй тарілці. Аріелі перевірив, чи можуть розумові здібності бути фактором впливу, але виявив, що рівень креативності є кращим показником того, наскільки люди обманюють. Потім дослідники зв’язалися з великим рекламним агентством і попросили дозволу провести експеримент на вибірці працівників із різних відділів. Результатом було те, що копірайтери та дизайнери були більш схильними «мислити нестандартно»[7], навіть коли мова йшла про моральні судження, а працівники бухгалтерії в середньому обманювали найменше. Найкращою страховкою від креативного ведення бухгалтерії є, звісно, наявність не надто винахідливих бухгалтерів. На щастя, робота з числами виглядає не дуже привабливо для художників та майстрів слова.
Мова і правда
Моя донька зробила два еволюційні стрибки одночасно. Вона навчилася перебиратися через поручні ліжечка і розмовляти. І вона застосовувала обидва вміння для досягнення однієї з найважливіших цілей у житті на той момент: аби уникати вкладання спати.
Я накрив її ковдрочкою, заспівав і сказав, що вона повинна спати, але як тільки вийшов за двері, то почув тупцяння в кімнаті: вона стояла позаду в піжамі, готова йти зі мною до вітальні.
– Ні, – сказав я, – тепер треба лягати спати, йди назад у ліжко.
Вона підвела на мене очі і похитала головою.
– Кака, – сказала вона, показуючи на підгузок.
Я одразу її викрив, але не знав, пишатися нею чи ні. Це була її перша брехня. Навчившись говорити свої перші слова, вона одразу зробила спробу обманути мене, лише щоб трохи довше не лягати спати. Важко сказати, чи вона насправді розуміла, що робить і каже – можливо, вона просто розгадала закономірність, коли саме її піднімали з ліжечка. Все ж я відразу подумав: «Ого, то тепер ти хитруєш. Гарна спроба».
Вона на крок наблизилася до того, щоб стати справжньою людиною. Наступний крок привів її до зовсім іншої соціальної взаємодії, за участі мови, уявлень та тверджень. Якщо її висловлювання й не було навмисною брехнею, то це був перший крок у нескінченному танці поміж двох світів: слів та понять, які взаємодіють один з одним, але ніяк не перетинаються, забезпечуючи таким чином простір для виникнення нових сенсів. Через двадцять років, коли ми могли б сидіти за її кухонним столом, вона сказала б: «Ой, я забула забрати речі з прання» – напівправда, щоб відправити мене додому. Або вона скаже: «Лишенько, вже так темно надворі», коли подумає, що мені вже пора, аби вона могла лягти спати. Наші будні сповнені таких натяків, які або спотворюють правду, або передають дещо інше, ніж буквальне значення слів.
У своїй книзі «Після Вавилона» (After Babel) філософ Джордж Стайнер наводив аргументи, чому брехня є ключовим елементом як цивілізації, так і мови. В поглядах у царинах логіки та філософії, починаючи ще зі християнських стоїків, брехня визначалася як не-правда, «те, що не є істиною», і розглядалася як тіньова сторона мови. Мислителі прагнули зробити мову чітким і прозорим засобом, який передає лише істинні факти та непідробну/достовірну інформацію. Але таке прагнення належить лише семінарам з логіки та лінгвістики, за словами Cтайнера. У реальному житті мова має найрізноманітніше застосування: ми використовуємо її для спекуляцій, створення образів себе та інших, декларування намірів, для встановлення союзів та вияву зацікавленості, чи аби ображати один одного.
Більше того, мова дає нам можливість створювати та передавати альтернативні версії реальності, здатність, яку Ніколас Гамфрі назвав «творчим інтелектом», і яка, можливо, колись давно розвинулася якраз із наших соціальних зв’язків. Для нас було корисно мати можливість створювати здогадки та обговорювати те, що може статися в майбутньому. Що чекає за наступною горою: нові мисливські угіддя чи смертельні морози? Ми могли відтворювати такі різні сценарії і оцінювати їх. Можливість оцінки широкого набору реальностей, яких не існує, дала нам змогу взяти під контроль нашу власну реальність.
Коли здатність уявляти нереальність стає частиною свідомості, ми також повинні бути свідомими того, що всі навколо нас працюють з арсеналом таких сценаріїв, які вони можуть собі створити і нам свої уявлення представити. Насправді наша здатність передбачати можливі мотиви інших сама собою є вправою на побудову більш чи менш ймовірних альтернатив. Така уявна реальність не обов’язково є брехнею, але є не-правдою.
Стайнер вважає, що значна частина філософів минулого століття займалися виведенням законів істинних тверджень. Багато сил пішло на детальне обговорення таких висловлювань, як-от: «Нинішній французький король лисий», щоб з’ясувати, як саме вони відхиляються від істини. Гіпотетичні та фіктивні твердження вважаються проблемними відхиленнями. Але сприймати неправду як відхилення геть нерозумно, вважає Стайнер, адже повсякчас мова дає змогу нам сказати що завгодно. Таким чином, неправди у нашому арсеналі набагато більше, ніж правди.
На думку Стайнера, нам слід розглядати такі неправдиві твердження більш позитивно і називати їх, наприклад, альтернативами, а не брехнею. Зрештою, саме це вміння говорити про «речі,