Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

Дослідники вважають, що така спроба не лише показує, наскільки легко обдурити дитину, а й вказує на можливу еволюційну перевагу через віру в надприродні сили, що пильнують і карають тих, хто поводить себе надто вільно. Таке пристосування могло бути корисним для індивідів у суспільстві, адже допомагало їм триматися подалі від проблем та порушень. Ми можемо уявити дві різні частини мозку, які взаємодоповнюють одна одну: раціональна частина мозку, яка вираховує, що для нас буде вигіднішим, та ірраціональна, яка утримує нас від надмірної самодіяльності.

У дебатах про еволюційну психологію зазвичай мова про біологічні адаптації, однак релігію, як і нашу юридичну систему, можна вважати важливим соціальним явищем, яке розвинулося з часом. Схоже, людям зовсім не важко повірити у якихось надприродних істот, однак форма релігійної практики є різною в різних культурах, до того ж не всі релігії передбачають однакові форми моралі.

Антропологи на кшталт Герві Піплза стверджують, що люди, поки жили невеликими групами, не надто потребували богів з моральними нормами. Наприклад, вивчення шеєнів – одного з корінних народів США – показало, що у вихованні своїх дітей вони не застосовували абстрактні категорії на кшталт добра і зла. Натомість говорили про повагу та престиж. Люди в таких невеликих громадах рідко залишаються наодинці із собою та своїми відносинами з богом. У таких невеличких групках на роль наглядача завжди знайдуться інші люди. А тому Піплз вважає, що всевишні боги з’являються спершу з формуванням більших та складніших суспільств. Віра в надприродних духів тоді вже існувала, і лідери великих суспільств могли пристосувати образ богів, створюючи власні системи нагляду за дотриманням загальних понять, як-от добро і зло.

У величезних суспільних групах люди можуть обманювати та шахраювати, уникаючи покарань. Ми всі це добре розуміємо щоразу, коли бачимо, як люди не оплачують проїзд у трамваї, чи коли читаємо в газеті про нерозкриті злочини. Але Бог бачить все. І ніхто, скоріш за все, не врятується від покарання. Боже покарання дуже практичне, адже воно спіткає людей зазвичай вже в царстві мертвих, а тому не підлягає емпіричним спростуванням. За християнськими віруваннями, навіть найбагатший і найуспішніший злочинець відбуде своє покарання у пеклі. Або опиниться в тілі черв’яка після смерті, за індуїзмом. Безсумнівно. Божа сила не в осуді, а в нагляді. І побожні люди таким чином починають самі стежити за собою.

Майже чесно

Коли людство описується теорією ігор, за поняттями розрахунку і користі, неважко уявити суспільство, де всі люди вираховують власну вигоду при кожній взаємодії, де вони діють так само механічно, як комп’ютерні програми Аксельрода. Чиказький економіст Гері Беккер, який був розробником так званої Теорії раціонального злочину, або SMORC (Simple Model of Rational Crime), за якою в будь-якій ситуації ми зважуємо витрати і вигоду чесних і нечесних дій, і обираємо стратегію, яка нам буде найбільш вигідною. За такою логікою, наприклад, за нечесність потрібно карати штрафами та іншими видами покарань, щоб збільшити вигоду чесності.

За словами ізраїльського дослідника Дена Аріелі, модель SMORC не пояснює один важливий аспект нашої культури: чому ми більшість часу таки намагаємося бути чесними. Зрештою, щодня у нас так багато можливостей красти і бути неспійманими, не кажучи вже про нагоди брехати. Ми зустрічаємо багатьох людей, які ніколи не зможуть перевірити, говоримо ми правду чи ні, та й чесність наша не надто заохочується. У книзі «Чесно про (не)чесність: як ми брешемо кожному – особливо собі» (The Honest Truth about Dishonesty: How We Lie to Everyone – Especially Ourselves) Аріелі та його колеги дослідили, що насправді стоїть за нашою чесністю.

В одному експерименті двох людей відправили купувати помідори. Обидва пішли на той самий ринок і попросили продавців вибрати їм два кілограми помідорів. Очевидна різниця полягала в тому, що один з покупців був сліпим, а інший ні. Раціонально продавець мав би обрати два кіло найгірших томатів для сліпого. Так він зміг би позбутися овочів, які в іншому випадку йому було би важко продати, до того ж красивих помідорів сліпий і так оцінити не зміг би. Однак сліпий учасник експерименту повернувся з пакетом чудових на вигляд помідорів.

Експеримент з водіями таксі підтвердив теорію. Попри такий загальновідомий феномен, що іноземних пасажирів можуть возити довгими об’їздами спеціально, аби завищити ціну проїзду, в ході експерименту сліпий пасажир, як правило, платив менше, ніж зрячий. Аріелі пояснив це тим, що у своїх вчинках ми керуємося не лише корисливістю, а й прагненням вважати себе добрими людьми. Це звучить як чудова новина, якби не один нюанс, який Аріелі відкрив пізніше: ми напрочуд легко можемо вважати себе добрими людьми, іноді й вдаючись до самообману.

Ден Аріелі написав кілька книжок про те, наскільки малораціональними є люди. У його висновках багато чого базується на відносно наукових експериментах, які він проводив над своїми студентами. Може видатися, що бути професором МIТ (Массачусетського технологічного університету) неймовірно захопливо, якщо ви проводите свої будні так, як це робив Аріелі: наприклад, пробирався у приміщення студентських гуртожитків, аби засунути шість бляшанок Coca-Cola до холодильників, або ж тарілки з купюрами натомість. І все заради підтвердження своєї гіпотези про те, що людям набагато легше цупити дрібні речі, ніж дрібні гроші, навіть якщо фактична цінність обох однакова.

Аріелі з колегами розробили також більш переконливий експеримент для перевірки різних способів обману: тест з 20 задачками з арифметики. За допомогою цього простого інструменту вони перевірили різні фактори, які можуть мати вплив на обман. Контрольна група показала, що кожен учасник в середньому розв’язував 4 завдання, тож якщо ця кількість виявлялася більшою, то, швидше за все, хтось обманював. Щоб уможливити обман, дослідники дозволили учасникам спершу знищити свої відповіді, а тоді вже повідомити лише кінцевий результат, тобто скільки задачок їм вдалося розв’язати. Потім їм виплачували фінансову винагороду відповідно до їхніх результатів. На основі моделі SMORC студенти повинні були додати собі 16 додаткових правильних відповідей, щоб отримати максимальну виплату, адже викрити їх було б усе одно неможливо. Особливо, коли на кону стояла нічогенька сума винагороди.

Перед проведенням експериментів Аріелі хотів з’ясувати, наскільки інтуїтивне розуміння моралі людей відповідає моделі SMORC. Він провів свій тест по-різному, збільшуючи чи зменшуючи винагороду, яку можна було отримати через обман: в одному варіанті кожна правильна відповідь коштувала 25 центів, в інших варіантах до 10