Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

такому разі можна припустити, що протягом тисячоліть еволюція дасть змогу розвинути таку здібність. Космідес і Тубі перевіряли свою гіпотезу за допомогою так званої Задачі вибору Васона (The Wason Selection Task). У 1966 році Пітер Каткарт Васон працював над своєю дипломною роботою, намагаючись з’ясувати, чи вміли люди розв’язувати логічні задачі за допомогою дедукції. Стандартна версія тесту показує зображення чотирьох карт. Кожна карта має певний колір з одного боку і цифровий номінал з іншого. Також додається правило, за яким карта, що показує непарне число, повинна бути червоною на звороті. На малюнку видно, що дві карти лежать так, що помітно їхні кольори: жовта та червона відповідно, а інші дві показують цифри 4 та 7. Запитання таке: які карти потрібно перевернути, щоб перевірити, чи виконується правило?

На подив Васона, виявилося, що більшість людей досить погано розв’язують такі логічні задачки. Менше ніж десять відсотків зуміли вказати правильні картки. Космідес і Тубі змінили формулювання: що, якщо сформулювати логічну задачку як соціальний договір, а учасникам дозволити полювати на правопорушників? Припустимо, що діє правило – лише людям старшим 18 років дозволяється вживати алкоголь, а на картках відображається вік з одного боку, то що тоді буде з іншого? Так, якщо дві картки показують вік 16 і 22 роки відповідно, а на інших двох ми маємо формулювання «п’є пиво» і «п’є содову», то людям набагато простіше визначити, які картки їм потрібно перевернути. «Той, хто п’є пиво, чи йому є 18?», «А цьому всього 16, чи вживає він алкоголь?»

Згодом Космідес з Тубі, як і інші дослідники, сформулювали ряд варіантів схожих правил і випробували їх у різних соціальних групах. Результати свідчили, що люди доволі швидко викривають шахраїв, водночас не дуже добре визначають, хто альтруїстично порушує суспільний договір. Основною метою їхньої роботи було продемонструвати, що мозок – не звичайна обчислювальна машина, яку можна запрограмувати на розв’язання будь-якої задачі, а сукупність механізмів, розроблених для вирішення завдань, що стали особливо важливими для організмів протягом еволюції. Вони зосередилися саме на виявленні шахрайства через припущення, що це одна з найкорисніших рис для передавання генетичним способом.

Дискусія про те, як працює мозок, ще далека від закінчення, і зараз мало хто вірить в ідею «модулів» як якихось запчастин чи друкованих плат у мозку. Зараз мова йде здебільшого про «нейронні мережі». Однак уже багато зроблено для того, аби були підстави стверджувати, що ми маємо вроджену схильність виявляти і карати шахраїв.

Плітки

Роман Трумена Капоте «Почуті молитви» (Answered Prayers) – замаскована художня книжка на реальних подіях. Коли журнал «Esquire» опублікував перші три розділи в 1975 та 1976 роках, тільки й мови було про спекуляції. Річ у тім, що багато сцен про життя багатіїв, секс, пияцтво та соціальне зрадництво явно відтворювали події з життя реальних людей. Капоте побудував цілу кар’єру на спілкуванні з відомими людьми та збиранні пліток про них, а його жага до цікавих історій про реальних людей знайшла своє відображення у прихильних читачах, котрі тепер прагнули дізнатися, про кого насправді йдеться. Журналістська манера письма Капоте полягала в тому, що він завжди вміло висловлював доречні заяви, не згадуючи при цьому джерел. Як метод він застосовував плітки, і в інтерв’ю «Playboy» у 1976 році виправдовував себе так:

Уся література – це плітки (...) А що ж тоді «Анна Кареніна» чи «Війна і мир», чи «Мадам Боварі», як не плітки? А Джейн Остін? А Пруст?

У книзі «Наука добра та зла» (The Science of Good and Evil, 2005) науковий журналіст Майкл Шермер описує основні мотиви пліток так: «Секс, щедрість, зрада, агресія, насильство, соціальний статус, народження та смерть, політичні та релігійні погляди, психічне та психологічне здоров’я, а також різні нюанси людських стосунків, особливо дружби та союзництва. Плітки – це матеріал, з якого пишуть не лише мильні опери, а й класику».

Незалежно від того, вроджена схильність чи набута, людські суспільства та форми спілкування безсумнівно виражають неабиякий інтерес до того, хто заслуговує на довіру, а хто ні. Шермер описує плітки як важливий соціальний механізм підтримки соціального контролю. Обмінюючись інформацією, ми дізнаємось, кому можна довіряти, а кому краще не треба, за кого слід триматися, а від кого – триматися подалі.

Ми любимо пов’язувати плітки з упередженими чутками та правдою сумнівного походження, як і вчинив містер Вікем у романі Джейн Остін «Гордість та упередження», поширюючи чутки про те, як містер Дарсі відібрав у нього титул, який по праву належав Вікему. Елізабет це переконало, що містер Дарсі зарозумілий і пихатий, але насправді Вікем отримав від Дарсі гроші, програв їх в азартні ігри, а тоді спробував знеславити сестру Дарсі, аби заволодіти статками їхньої сім’ї. Благородний містер Дарсі нікому не розповідав справжньої історії, але якби плітки не грали так проти нього, можливо, в Елізабет було би більше шансів розпізнати правду. Пізніше вона усвідомлює, що Дарсі – чоловік честі, лиш завдяки говірким родичам, яким важко втриматися від розповідей про те, на які жертви довелося піти містеру Дарсі, аби врятувати честь своєї молодшої сестри.

Письменники Роберт Вернік та Роберт Фулфорд стверджували, що плітки є вихідним пунктом всього мистецтва оповідей. Адже що таке плітки, як не засіб дражнити цікавість аудиторії, даючи достатній обсяг інформації, водночас розповідаючи не все, щоб мати можливість й надалі втримувати їхню увагу? І коли ми натрапляємо на типовий наратив, хіба не ставимо собі одні і ті ж самі запитання? Що це за тип? Він закоханий? А вона любить його? Чи багатий він? Чи вона вірна? А що кажуть на це батьки?

«Дон Кіхот» – книжка, яку часто називають першим сучасним романом, рясніє дрібними історіями-плітками. Історії Діккенса, які знаходили своїх читачів у жанрі газетних фейлетонів, також пересипані чутками («Ви чули, що сталося з маленьким Олівером?»). Описи власної сім’ї та соціальних зв’язків навколо них Марселем Прустом також є першосортними плітками-спостереженнями.

Сьогодні достатньо заглянути до інтернет-видань, аби впевнитися, що плітки й далі не втрачають своєї привабливості. Весілля знаменитостей та зрада акторів задовольняють одразу декілька потреб: вони розповідають нам про секс та стосунки, і водночас надають інформацію про життя людей із високим статусом. Відверті зізнання, які ми читаємо у формі автобіографічних книг чи звичайного інтерв’ю, також спрацьовують як плітки, надаючи нам інтимні подробиці та оповідки про сором і успіх. Прочитавши кілька абзаців такого контенту, у нас неминуче виникає певне сприйняття людей: хтось викликає симпатію і довіру, а хтось здається снобом і дурником. Ми думаємо, що змогли заглянути за фасад, і хоча більшості