Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Шукати якусь чітку межу між брехнею та правдою важко, допоки все залежить від того, як ми тлумачимо твердження. Нам самим часто важко чітко визначити, де така лінія поділу повинна проходити, тож обираємо ту позицію, яка на цей момент для нас найбільш вигідна. І самі до певного моменту того не помічаємо. Іншими словами, ми схильні нагадувати політикам про добро і зло, хоча самі значно рідше є відповідальними за власні дії та погляди. Той простір для маневрів, який ми всі використовуємо, щоб постійно трохи підбріхувати, трактувати факти вигідним для нас чином, нагадує те, що Стайнер називає «достатнім мисленнєвим простором». Це той простір можливостей, до якого ми усвідомлено входимо щоразу, коли починаємо речення словами «А якщо» чи «У разі». Так відбувається, коли ми роздумуємо над тим, як краще вчинити, намагаючись передбачити майбутнє чи зрозуміти позицію опонентів. Цей простір може використовуватися як на власну користь, так і на благо інших.
Прагматичні істини
Мабуть, найбільш відомим сучасним філософом, який спростовував існування істини як такої, був Річард Рорті, що помер у 2007 році. Він назвав себе неопрагматиком і вважав, що філософи та науковці витрачають надто багато сил на обговорення того, що правдиве, і надто мало на пошук корисних рішень на майбутнє. Рорті вважав, що наша мова не є інструментом для з’ясування тієї чи іншої далекої істини. Така практика неможлива, адже істина – це всього лиш ідея, сформована мовою.
Ідеї Рорті звучать схоже до релятивізму та постмодернізму. Але він не вважав так, як більшість прихильників цих напрямів, що всі думки однаково добрі. Насправді його підхід нагадує радше загальнонаукові принципи, за якими істина може модифікуватися тоді, коли хтось придумає кращу теорію чи модель. Рорті підтримав таку гнучкість не тільки в політиці, але й в культурі. Ми повинні бути відкритими і завжди зіставляти усталені з новими ідеями, які можуть бути кориснішими та пом’якшити людські страждання.
Винахідливість, мова та наука є, на думку Рорті, механізмами для виживання. Вони є інструментами для опанування заданих зовнішніх умов, як-от машина для годування кіз Ісака в Селланро, чи плітки, чи релігія з дипломатією. Ми послуговуємося своєю фантазією та аналітичними здібностями так само, як дятел своїм дзьобом. А ідея існування певної істини – не обов’язково найкращий інструмент, який ми маємо, адже для різних груп істина є різною, і нею часто маніпулюють, щоб відкидати нові ідеї та запроваджувати абсолютні та негнучкі моделі мислення.
Після слухань, проведених внаслідок скандальних дій президента Білла Клінтона в Білому домі, 1999 року Річард Рорті у своїй публікації в журналі «Dissent» заявив, що найпозитивнішим у цій справі було те, що республіканцям так і не вдалося підштовхнути людей до лицемірства. Опоненти президента справедливо передбачали, що люди виявлять великий інтерес до справи, яка стосується зради та обману, але недооцінили їхнє вміння бачити повну картину. Опитування громадської думки показало, що люди не засуджували президента настільки сильно, як здавалося. «Виборці відмовлялися розглядати брехню про особисте сексуальне життя як якусь дуже серйозну справу».
Рорті порівнює реакцію людей зі солдатами, які не мають надмірних ілюзій щодо моральних принципів своїх офіцерів, але в будь-якому разі «віддають належне формі, якщо не людині». США розвалилися б, якби їхні громадяни «дозволили моменту слабкості підірвати їхню віру в гідність простого хлопця з Арканзасу, наступника Джефферсона та Лінкольна». Замість того, щоб засуджувати президента за абсолютними стандартами благородності та моралі, люди виявили прагматизм, що Рорті цілком схвалював.
Недивно, що погляди Рорті вважають суперечливими, однак його прагматичне ставлення до істини певним чином збігається з тим, як мислить та діє більшість із нас. Народ не перестав довіряти Клінтону, хоча він, м’яко кажучи, сильно модифікував правду. Таким же чином атеїст може одружитися з католиком, навіть якщо вони мають різні погляди на природу виникнення світу, бо не вважають це найважливішим у шлюбі. І у світі, де співпраця попри культурні та релігійні бар’єри набуває все більшого впливу, є всі підстави вважати, що, ставлячи під сумнів упевненість щодо власних істин, ми зможемо запобігти конфліктам і, можливо, станемо більш цивілізованими.
Ще з тих часів, як тварини почали об’єднуватися і жити стадами, питання довіри та недовіри стали рушієм еволюції, а відколи люди почали будувати суспільства, формувалися й такі культурні механізми, як релігія, плітки та політика. Парадоксально, але наша цивілізація має багато чим завдячувати блефу та обману, що допомагають нам створювати захисні механізми. Однак чітко виділяти і вірити в те, що неправда та нечесність є суто небажаними чеснотами, означає значно спрощувати дійсність. Геть навпаки, мовне та ментальне вміння розширювати межі правди, що виражається в обмані, зробило значний внесок у нашу здатність впроваджувати інновації, вести переговори та бути прагматичними. Відтінки сірого не завжди нудні та сумні.
Брехня
Справа Колстада – Поліція як ті, хто знається на людях – Детектор брехні в людській подобі – Уявлення інших – Проникливість іронії – Брехун Ґелловей – Посмішка Дюшена – Мікровирази – Рухи очей – Механічний детектор брехні – Норвезька методика допиту – Справжній вбивця у справі Колстада – Пастки упередження – Фальшиві зізнання – Гнучка правда – Майстри з виявлення брехні – Ефект міс Марпл – Істинні брехуни – Здогадки за виразом обличчя
– Як так може бути, що поліція помиляється, схоплює...
Асбйорн Раклев на мить замовкає, а тоді каже:
... бере невинну людину і поміщає її в ізолятор на пів року. Що пішло не так?
Працівник поліції та спеціаліст з дізнання нахиляється над комп’ютером: хоче показати один документ.
– У Норвегії приблизно 96 % справ вбивств розкривають. А це означає, що така серйозна справа, як ця, перебувала під значною увагою і мала бути розкритою.
Справа, про яку він говорить, перебираючи папки в комп’ютері, стосується вбивства Маріуса Колстада, колишнього чемпіона Норвегії з бодібілдингу, якого знайшли мертвим у власній квартирі. Його тіло було закривавленим, а на голові виявили сліди від ударів молотком. Слідчим був Уле Якоб Еґленд, друг Раклева. То була його перша справа, і її тривалий час ніяк не могли розкрити.
– Минав час, газети почали писати, що справа затягується. Пізніше з’явився свідок, і хід справи докорінно змінився. Вона не просто знала