“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією - Микола Іванович Сенченко

Пітофскі зробив заяву, в якій стверджував, що він упевнений у провині індустрії розваг і що, “знижуючи сприйняття молоддю наслідків насильства, роблячи насильство звичним, буденним і показуючи його ефективність”, представники індустрії розваг збільшують імовірність скоєння злочинів у повсякденному житті. Визнаючи, що фільми, відеогра й пісенна лірика не єдині чинники створення культу насильства серед молоді, керівник ФТК у своїй доповіді стверджував, що “багато досліджень указують на зв’язок між змістом розважальної продукції і поведінкою людей”[114]. Доповідь ФТК викликала значний резонанс у мас-медіа, а керівник сенатського комітету з торгівлі Джон Маккейн пообіцяв запросити на сенатські слухання глав найбільших кіностудій Америки. На перше слухання вони не з’явилися, а на другому пообіцяли виправити ситуацію протягом шести місяців. У подальшому цю тему ефективно експлуатував Джо Ліберман під час президентської кампанії 2000 р., підготувавши законопроект про відповідальний маркетинг, в якому передбачалося, що ФТК матиме спеціальні повноваження карати компанії, якщо вони продаватимуть продукцію з елементами насильства. Проте цей законопроект не дістав підтримки в Конгресі.

Оскільки зміст кінопродукцїї захищений Першою поправкою до Конституції США, основні дебати відбувалися навколо прийнятої в кіноіндустрії системи класифікації продукції, чи системи рейтингу. За зміст кінопродукції у США фактично відповідають сім осіб — членів Кваліфікаційної ради кіноасоціації Америки (Notion Picture Association of America — MPAA). Члени ради переглядають усі кінокартини, що виходять на екрани США, і присвоюють їм рейтинг залежно від наявності у фільмах шкідливих з точки зору моралі елементів. Рейтинговій системі MPAA понад 33 роки, і за цей час вона майже не змінювалася. Згідно з нею всі фільми поділяють на п’ять категорій.

1. Категорія G (General Audiences) — фільм розрахований на широку аудиторію без вікових обмежень. Переважно це фільми для дітей чи документальні кінострічки.

2. Категорія PG (Parental Guidance Suggested) — у фільмі є окремі елементи, які, на думку батьків, не слід бачити дітям: секс, насильство, оголені тіла чи вживання наркотиків. Проте відвертість у їхньому показі відповідає загальноприйнятим нормам і цілком допустима для більшості неповнолітніх.

3. Категорія PG-13 (Parents Strongly Gautioned) — фільми, що незначною мірою різняться від попередньої категорії, але ступінь відвертості в показі згадуваних елементів вищий, і дітям до 13 років дивитися їх не рекомендують. Однак якщо підліток захоче подивитися цей фільм, він може купити квиток і піти на нього без супроводу дорослого.

4. Категорія R (Restricted) — дітям до 17 років без дорослих вхід на ці фільми заборонено. Це означає, що у фільмі є відверті сексуальні сцени, сцени насильства і лихослів’я. Саме ця категорія фільмів спричинила дебати на сенатських слуханнях. Присвоєння рейтингу R означає автоматичне зниження касових зборів, тому продюсери всіляко намагаються уникнути цієї “чорної мітки” кінобізнесу.

5. Категорія NC-17 (No Children under 17 Admitted). Запроваджена не так давно — після виходу на екрани надто відвертих європейських фільмів. Американським фільмам надзвичайно рідко присвоюють цю категорію. Вони не розраховані на широкий прокат і великі збори. їх переважно демонструють у “арт-хаусних” кінотеатрах Нью-Йорка і Лос-Анджелеса. Фактично NC-17 замінив рейтинг X, який присвоювали фільмам, які MPAA не змогла оцінити, відверто порнографічним чи фільмам з домінуванням сцен екранного насильства.

Незважаючи на те, що всі правила для визначення категорій чітко виписані, критерії, якими керується рада, не завжди очевидні.

В історії кіноіндустрії США переломними були 60-ті роки, коли контркультура і сексуальна революція досягли апогею. Саме в той час з’явилися фільми, які відкрили сучасну еру в показі насильства: “Бонні і Клайд” Артура Пенна і “Дика банда” Сема Пекінпа.

У фільмах Пекінпа було вже все, за що критикують сьогоднішній Голлівуд: і зрешечена кулями дитина у фільмі “Залізний хрест”, і звіряче задушення дівчини у “Солом’яних собаках”. В останньому фільмі глядач міг спостерігати серію вбивств: за допомогою дротини, кочерги, величезного капкана, не кажучи вже про такі знаряддя вбивства, як ніж чи рушниця. “Дика банда” закінчується кривавими розборками, конкурувати з якими за часом зможе рідкісний сучасний фільм. Постановник фільму Пекінпа, коментуючи натуралістичні сцени садистського насильства, вигукнув: “Так, я показую насильство! Наші попередники зображували його романтично — це помилка і прояви боягузства. Я тикаю своїх героїв носом у багнюку”. І, вступаючи в дискусію з патріархом Голлівуда Джоном Фордом (нині вже покійним), саркастично зауважив: “Там, де ви витрачаєте півгодини на вбивство, я миттєво перерізаю дванадцять горлянок крупним планом...”.

Важко полемізувати з такими постановниками. Можливо, вони керуються якимись чесними, розвінчувальними намірами. Але чому не думають про підростаюче покоління і свою моральну відповідальність перед ним? Невже вони не помічають, що відбувається ланцюгова реакція: що сильніший розгул злочинності й насильства, то далі йдуть кінематографісти в його показі. Не можна не погодитися з французьким кінокритиком Рене Кінсоном, який писав про фільм, поставлений С. Пекінпа: “Успіх “Солом’яних собак” підтверджує: чутливість глядачів настільки притупилася, що для того, аби їх розворушити, потрібно дедалі більше крові й насильства”[115].

До чого ж призвела пропаганда насильства на екранах кінотеатрів і телевізорів? Наведу деякі факти.

У Лос-Анджелесі створено... конфедерацію дитячих банд. У ній — майже тисяча підлітків. Вони мають свою форму: шкіряні куртки, крислаті капелюхи. Місто поділено на зони дії банд, що входять до конфедерації; підлітки крадуть автомобілі, здійснюють збройні напади на перехожих, пограбування квартир...

Слід зауважити, що дитяча злочинність не є особливістю США. Аналогічні явища можна спостерігати і в інших країнах, охоплених культурною революцією іудеофарисейської (демонічної) цивілізації. Так, гамбурзкий журнал “Шпігель” ще в 1973 р. писав: “Скрізь у ФРН можна чути скарги на те, що “злочинність серед підлітків і молоді загрозливо зросла”. Сьогодні на території всієї країни від Мюнхена до Кіля поліція констатує: “Наші підопічні стають усе молодшими”. 67 % злочинів, пов’язаних із вживанням наркотиків у Німеччині, скоюють малолітні злочинці.

Число щорічних злочинів у Німеччині, Великій Британії, Японії становить понад два мільйони.