Перегляд позитивного мислення: на основі нової науки про мотивацію - Гебріел Еттінген

десятиріччями випробовувати різні способи й зазнати невдачі. Чи може так бути, що повсякденна діяльність — низка кроків, скерованих на «псування» позитивних фантазій» — істотно впливає на рівень бажань, наснаженість, досягнення? Чи можуть кілька хвилин, витрачених на уявляння великого або малого, довготермінового чи короткотермінового бажання, а потім — перешкод для його реалізації, привести вас до розумніших рішень і вживання осмисленіших та доцільніших заходів? Як може щось настільки просте так багато змінювати?

Для психологів проблема полягала не в тому, що ментальне контрастування надто просте, а в тому, що воно надто складне. Наші результати перевертали догори дриґом звичайну мудрість про те, що віра в можливий успіх радше змусить вас рухатися в напрямі реалізації бажання; як ми показали, такий зв’язок справді існує лише тоді, коли люди вдавалися до ментального контрастування, а не тоді, коли вони поринали в позитивні фантазії або зупинялися на негативній реальності. Багато психологів звикло думати про мотивацію в лоба: що більше ви позитивно мислите, то більше у вас мотивації, снаги й досягнень. А якщо позитивного мислення менше, то менше і мотивації, снаги й досягнень. Моє дослідження дало набагато деталізованішу картину, звело докупи позитивні думки й образи про майбутнє з уявленнями про негативну поточну реальність.

Ментальне контрастування було новиною, і колеги відступалися від нього, але я надалі хотіла зрозуміти, як і чому воно працює. Водночас феномен ментального контрастування здавався достатньо захопливим і вимагав вивчення механізмів, які лежали в його основі. Учасники дослідження раз у раз розповідали, як допомогло їм ментальне контрастування. Ми помітили, що вони охоче поринали в нього й заглиблювалися в процеси своєї уяви. Коли в межах дослідження учасники мали відбути контрольне опитування, погоджувалися 80-90 % студентів, а це набагато вище за норму для такого типу дослідів. Дехто з них так захопився ментальним контрастуванням, що пішов працювати науковим асистентом до моєї лабораторії та записався на магістратуру з психології.

Спостерігаючи, як учасники виконують ментальне контрастування, ми за виразом їхнього обличчя могли сказати, що в них у голові щось відбувається. Учасникам часто вдавалося проникнути в сутність, очі блищали, вони виструнчувалися на своїх стільцях, що свідчило про незвичайне поєднання почуття полегшення й зосередженості. Я підозрювала, що ментальне контрастування працювало не лише на рівні свідомості, але й на рівні неусвідомленості, що змінювало спосіб світоспоглядання. Несвідоме сприйняття могло змінювати поведінку людей, коли вони відчували, що бажання можна здійснити: усе відбувалось мов від помаху чарівної палички, і виконання бажання було простим. Але що означали такі переходи в перцепції?[96] Що відбувалося на когнітивному рівні?

Коли треба враховувати мілісекунди

Уявіть собі американську пару років під тридцять: Нік і Ліз. Нік живе в Брюсселі й працює фахівцем із міжнародного права в одній з інституцій Європейського Союзу, а Ліз навчається в аспірантурі в Бостоні. У Нік і Ліз серйозні стосунки, і коли на свята або під час тижневої відпустки вони зустрічаються в його чи її місті, то годинами лежать у ліжку або сидять у кав’ярні та разом мріють про спільне майбутнє: двоє дітей, гарний будинок у колоніальному стилі з червоними жалюзями у Вермонті, Ліз працюватиме директором школи, а Нік — професором у коледжі, можливо, біля дому буде яблуневий садок чи принаймні достатньо площі, аби Нік міг відродити своє давнє хобі — садівництво. А коли вони не разом, Нік і Ліз менше переймаються мріями, а більше — складнощами реального життя, які пов’язані з підтримкою стосунків на такій далекій відстані. Майже щодня вони спілкуються по Скайпу, нарікаючи на самотність і на те, що не можуть розділити прості радощі життя, як от домашня вечеря вдома. Нікові бракує обіймів із Лізою і переглядів ТБ, їй теж не вистачає розслабляння з Ніком, і коли вона увечері кудись іде, жінці бракує Ніка поруч. Інколи в них виникають розбіжності, відчуття, що такий зв’язок не триватиме вічно і що їхні стосунки можуть почати пробуксовувати.

Отак Нік і Ліз і живуть: між періодами мрійництва та фрустрації. Аж ось одного дня Нік прозріває. Він розуміє, що побоювання піти з гарної роботи змушує їх жити за тисячі миль один від одного. Виходить, його побоювання — основна причина того, що вони не можуть досягти жаданого щастя. Нік каже про це Ліз по Скайпу, і вона також прозріває. Відтепер характер їхньої бесіди змінюється. Зрозуміло, що пара більше не може жити так далі, якщо обоє хочуть, аби їхні мрії справдились. Вони оцінюють свої можливості й приходять до згоди. Можливості кар’єри в Європі для Ніка вже вичерпані, тож він піде звідти й шукатиме викладацьку посаду в Новій Англії. Ліз прискорить роботу над кандидатською дисертацією. Вони поберуться наступного року, почнуть відкладати гроші на білий будинок у колоніальному стилі й створювати сім’ю.

Передивіться шлюбні оголошення в газеті й побачите історії, схожі на історію Ніка й Ліз: пари, які підтримують стосунки на великій відстані й одружуються тільки після того, як один із партнерів зіставить бажання щодо життя в майбутньому разом із емоціями, породженими їхнім життям нарізно. Я від самого початку вважала, що люди й гадки не мають про «магічну» здатність ментального контрастування майбутнього з реальністю. Уявляючи спочатку бажання, пов’язані з майбутнім, а потім — поточну реальність, ми змушуємо себе поміркувати над тим, чи справді здатні подолати нинішні умови, які заважають нашим бажанням, активуючи надії на майбутнє на основі минулого досвіду. Коли ми думаємо, що наші бажання здійсненні, майбутнє й нинішня дійсність сполучаються на рівні несвідомого; коли вони нездійсненні, майбутнє й дійсність не сполучаються, а роз’єднуються.

Зверніть увагу на те, що в цьому випадку має значення послідовність. Я вважала, що зворотне контрастування, — спочатку думки про реальність, а потім про мрію або бажання, — породить у мозку наступну асоціацію: «для здійснення бажання слід подолати цю перепону». Студентці, яка мріяла про те, що її запросять на велику вечірку, а потім, що добре було б скласти іспит з філософії, цікаво було, який ґатунок пива подаватиме господар. Вона не конче сприйматиме саму вечірку (котра відбере час, призначений для навчання) як перешкоду для її бажання скласти іспит. У її голові реальність і майбутнє не сполучаться. І їй не схочеться пропустити вечірку, щоб натомість повчитись. Але якби вона спершу подумала про бажання скласти іспит, запрошення на вечірку могло б набути зовсім іншого значення. Подіяв би підсвідомий зв’язок між бажанням і перешкодою.

При такому ментальному зв’язку студентка не могла б більше так мріяти, автоматично не