Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун

Я народився і виріс на Донбасі, звідки пішов солдатом на фронт. Наш рід з діда-прадіда — донецький. Батько і мати поховані на цвинтарі села Іванівка Червоноармій-ського району. Моя старша сестра Марія всю війну пройшла медсестрою в прифронтових військових госпіталях. Мій старший брат Володимир, фронтовий офіцер, усі груди в орденах, останні роки свого життя працював начальником пожежної команди міста Костянтинівки — день і ніч у бойовій тривозі. У 1991 році загинув і похований на міському кладовищі в Костянтинівці...

Узимку 1940 року комсомольська організація Гродів-ської середньої школи направила мене в райком комсомолу у місто Червоноармійськ на предмет мобілізації для навчання в профтехучилищі шахтарського профілю. В райкомі побачив сотні таких же, як і я, сільських хлопців. Коли підійшла моя черга, звертаючись до членів бюро райкому, сказав, що шахтарської праці не боюсь, і якщо буде рішення, то його виконаю. Однак прошу, якщо можливо, врахувати, що з дитинства мрію бути агрономом, готую себе до цієї справи. І мій дід Феофіл Тимофійович Мойко, слюсар Червоноармійського залізничного депо, почесний громадянин міста Червоноармійськ, колишній моряк, учасник повстання на броненосці « Потьомкін », думку якого я надзвичайно ціную, настійно радить мені стати агрономом. Тому буду дуже вдячний, якщо дасте можливість закінчити середню школу і вступити до сільськогосподарського інституту. Це прохання задовольнили. Однак більшість юнаків нашої сільської округи постійно поповнювала ряди шахтарів. Багато моїх земляків і рідних трудились

і трудяться на шахтах імені Димитрова, Центральній, Ро-динській та інших.

Коли у вересні 1939 року Сталін всадив ніж у спину спливаючій кров'ю Польщі і ввів війська в західноукраїнські області, українське населення зустрічало нашу армію з невимовною радістю. Люди сподівалися, що після багатовікового поневолення прийшли визволителі. Але згодом, через мі-сяць-другий, почалися масові репресії, арешти, відправки до тюрем і таборів багатьох сотень тисяч людей. Без суду і слідства арештовували національну еліту — освітян, юристів, духовенство, заможних селян, а особливо українських вчених, письменників і поетів. Історикам відомо, що тільки в 1940 році було репресовано понад мільйон осіб. Усі в'язниці, розташовані в областях Західної України, були переповнені взятими під варту без суду і слідства людьми.

Коли 22 червня 1941 року фашистська Німеччина вчинила «раптовий напад», радянські каральні органи арештованих не евакуювали, а масово розстрілювали у камерах, слідчих ізоляторах, у дворах тюрем, і зовсім не дивно, що вцілілі старі батьки, жінки і діти цих безвинно знищених жертв сподівалися, що в особі німецької армії отримають визволителів від більшовицького насилля. Тому-то чимало з них і вітали прихід німецької армії. Але незабаром і фашистський режим, гестапо зі ще більшим озвірінням почали здійснювати терор проти жителів Західної України. І знову — полон, тюрми, знущання і масові розстріли безвинних людей.

Ось тоді багато патріотів України були змушені піти в ліси, взятися за зброю і боротися з фашистськими окупантами. Це

— головна причина появи Української повстанської армії. Гірка доля змусила її у нерівних боях боротися за незалежність України спочатку з фашистськими військами, а затим і з більшовицькими спецзагонами НКВС. Однак офіційна сталінська пропаганда поставила на трагедії обездоленого народу смерті подібне антирадянське тавро — «бандерівщина».

Я з боями пройшов усю Україну — від Донбасу до Карпат. Усюди населення зустрічало визволителів із великою радістю. Але такого тріумфу, тепла, як на Західній Україні, не було ніде. Забувши про те, що з ними витворяли «совєти» у 1939—1941 роках, вони ділились із нами останнім, що мали.

Старі згадували, що і в Першу світову війну воїнів царської російської армії вони зустрічали також з усією щирістю. Виховання, бойовий дух, тверезий спосіб життя (у царській армії був сухий закон, котрий бездоганно виконувався) і обмундирування російської армії вони ставили набагато вище, ніж австро-німецької. Але і в 1944 знову отримали від визволителів «бандерівщину», погроми, розстріли та виселення.

Після тяжкого поранення на Дуклинському перевалі в Карпатах восени 1944 року я потрапив у рідні краї на лікування (в госпіталі міста Донецька). Кістки на перебитих руках зрослися, після виписки із госпіталю був комісований, визнаний придатним до нестройової і зарахований для проходження служби у місцевому запасному полку. Ми приймали молодих новобранців, навчали.

У березні 1945 року в нашій частині з'явився незнайомий капітан. Посадив за стіл мене і моїх товаришів по службі, вручив папір і олівці. Диктував, а ми записували. Забрав листки із записами, проглянув, показав на мене пальцем і сказав нашому командирові, що цього сержанта він забирає для подальшого проходження служби в іншому армійському підрозділі.

Так я став... секретарем військового трибуналу гарнізону міста Сталіно (нині Донецьк). Мій почерк і грамотність, які виявилися кращими, ніж у моїх товаришів, незбагненним чином привели мене у військовий трибунал, де у мої обов'язки входило протоколювання допитів, котрі проводив капітан, який мене відібрав, — він виявився його начальником.

Такий-то, такого-то року народження, уродженець таких-то місць і далі — хід допиту, а потому — вирок, як правило, до розстрілу чи до 20—25 років тюремного ув'язнення — ось нехитрий зміст моїх записів.

Зараз не пам'ятаю ні прізвища капітана, ні прізвищ нещасних, котрі потрапили під скорий і неправедний суд. Не велось ніякого слідства, про адвоката не могло бути й мови. Далеко не завжди тверезий капітан виносив вироки, нерідко по декілька десятків за день.

Але на все життя запам'ятав, що жертви, всі до однієї, а мені довелось оформляти протоколи на багато сотень засуджених, були уродженцями Західної України, головним чином учителі, лікарі, юристи, священики, спеціалісти різних галузей, котрі служили в повстанській армії і були або взяті в полон, або здались добровільно. їхній вік — 20—ЗО років.

На «суд» їх привозили з в’язниць у «воронках», зазвичай в синцях, з вибитими зубами, доведених до повного виснаження і знесилення. До цього часу не можу збагнути причин їхнього транспортування через всю Україну. Арештованих було так багато, що карателі західних областей не справлялись? Чи вже тоді сталінською національною політикою закладалась ненависть східних українців до західних, східні залучалися до кривавого молоху сталінських репресій проти західних? Формально допускалось прохання засуджених про пом'якшення вироку чи помилування. Не пам’ятаю випадку, щоб хтось ним скористався, але добре пам'ятаю, що підсудні поводилися стійко і мужньо. Звинувачення у зраді Батьківщині категорично відкидали. «Ми боролися проти поневолення України, за свою вільну і незалежну Батьківщину», — була їхня відповідь.