Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун

Шкода й до болю прикро, що не знайшлося в сесійній залі депутата-патріота, зокрема з Полтавщини, котрий тут же взяв би слово і дав гідну відсіч цьому горлодеру.

Я уважно стежив за ходом і виступами учасників зібрання в Сєвєродонецьку. Там не було шахтарів, металургів — справжніх трудівників Донбасу, котрі своїми титанічними зусиллями прославляли і прославляють цей український індустріальний край. У президії і в перших рядах величезної зали сиділи, як мені здавалося, не відповідальні керівники, а жирні «коти», котрі не вміють ловити мишей, від'їлись на чужому салі і прибули на цей шабаш у дорогих джипах. Як же паскудно все це виглядало! Український народ, вся Україна віддавали своїх дітей, засоби — все, що могли, для процвітання Донбасу. І раптом знайшлись «діячі», котрі розпочали нахабну авантюру розколу держави. Декотрі договорилися навіть до погрози приєднання Донбасу... до Росії.

...Володимир Мономах заповів нашим предкам жити дружно, берегти народ і землю: якщо пересваритеся — втратите все! Не послухались, затіяли чвари, поділили Київську Русь на уділи, чим скористались татаро-монгол и. Скінчилося 300-літнім ярмом!

...1918 рік. Нарешті відновили державність. Замість дружби й укріплення українства почалися чвари і сварки між Петлюрою, Винниченком, Скоропадським, котрі так і не знайшли загальнонаціональної ідеї. І знову — крах!

На слуху ходове: Донбас — російськомовний край. У жовтні 1943 року 127-а Чистяковська стрілецька дивізія, в якій я служив, знекровлена у боях під Мелітополем, декілька тижнів поповнювалась у Луганську новобранцями, і молоді бійці, городяни, з якими довелося спілкуватися у звільненнях, говорили українською мовою.

Добре пам'ятаю довоєнні і післявоєнні роки, коли більшість жителів не тільки шахтарських селищ, але й міст Донбасу — Червоноармійська, Костянтинівни, Артемівська, Друж-ківки, Краматорська, Ясинуватої, Авдіївки, Мар’їнки, Селідо-ва, Волновахи і багатьох інших — говорили рідною українською мовою, тому що вони, в основному, — українці. На великий жаль, сьогодні не тільки в містах, а і в багатьох донецьких селах, в яких живуть переважно українці, рідної мови майже не чути. І причину занепаду рідної мови і культури треба шукати не за межами Донбасу і України. Винні, повторюю, ми самі, і вже точно — люди типу тих жирних «котів», котрі влаштували ганебне зібрання у Сєвєродонецьку.

Ці зажирілі і знахабнілі типи не доросли до розуміння того, що Богом і історією визначено Росії бути великою і процвітаючою світовою державою, і що це можливо лише за умови, коли процвітаючими будуть культури і мови всіх народів, які входять до складу Російської Федерації.

Україні не треба претендувати ні на роль великої держави («матері городів руських»), ні на роль Малоросії, ні на роль молодшої сестри. Богом, історією, надрами, талантом і працелюбством народу приречено Україні бути державою процвітаючою. Але для цього належить, як зіницю ока, берегти і примножувати нашу культуру, мову, пісні,

— все наше унікальне українство. І, звичайно ж, для цього треба зміцнювати нашу державність, територіальну цілісність і економіку.

Згадаймо геніального Миколу Гоголя, який нас об'єднує: «Нема уз святіших за товариські!»

Як коріння могутніх віковічних дубів скріплює в моноліт грунт, що живить ці дерева-гіганти і не дозволяє його вітрам видувати, а дощам вимивати, так і ми, слов'яни, повинні міцно триматися своєї ідеї вірності й дружби. Лише при такому становищі нам і нашим дітям гарантоване майбутнє. Маючи вічну дружбу з Росією, Україна може нічого не боятися. Стверджуючи це, я маю на увазі не військову могутність і воєнне протистояння з якимись іншими державами, а міць та успіхи економіки, красу і чарівність російської й української культур, привабливість способу життя — категорії, що були би бажаними як для громадян наших держав, так і для інших народів світу.

Території, незліченних багатств надр, лісів, вод і родючості земель вистачить нашим працелюбним, мудрим і добросердечним народам на багато віків і тисячоліть. Зберегти та примножити це добро, зробити для людей життя благополучним, заслужити глибоку повагу європейців, американців, китайців, японців, індусів, пакистанців, усіх людей планети

— ось благородна мета, до якої ми повинні прагнути, а не до збільшення озброєння і військового протистояння.

Не можна мовчати, гріх не вчинити активні дії проти тих злочинних сил, які під прикриттям «свободи слова», «демократії», «прав людини» з теле-, кіно-і комп'ютерних екранів, зі сторінок газет і журналів тиражують брехню, насилля, садизм, хамство і розпусту. Телепередачі і кінофільми цілодобово тиражують «легке життя» Голлівуду, насилля зарубіжних бойовиків. Швидко засвоїли ці не кращі приклади російські та українські теле- і кіностудії, рекламуючи пияцтво, наркоманію, розпусту, бандитизм уже на вітчизняному грунті.

Не можна терпіти тих, хто систематично нехтує мораллю, свідомо калічить душі наших дітей, відлучає їх від навчання і роботи, намагається перетворити в нероб і не-вмійок, бандитів та вбивць.

Звідки взялися і звідки прийшли ці виродки, носії розладу і багна? Люди, які кровно пов'язані з Україною, які люблять свою Батьківщину, повинні негайно відкинути цього гада і вжити рішучих заходів для виховання у наших дітей і молоді відданості, поваги до праці, до своєї рідної мови і культури, до мови і культури інших народів, до всього того, що веде до прогресу і розквіту цивілізації, до братерства між народами і націями. Коли юнацтву навіюється брехня, що видається за правду, воно позбавляється розуму і таланту. Життя вимагає в усіх засобах інформації, в школах, вузах, у сім'ях дати зелене світло тим, хто викриває брехню, аморальність і беззаконня.

Руйнівники людських душ зайшли так далеко, що справа вже не у відповідальності окремих осіб, навіть високопоставлених, а в тому, що гряде загроза істині, українським ідеалам, суспільству України в цілому. Рани, отримані Вітчизною, кожний з нас має відчувати власним серцем. Любов до Батьківщини — перша чеснота цивілізованої людини.

Вітчизну люблять не за те, що вона велика, а за те, що вона своя. І коли брати Клички висловлюються проти жіночого боксу, я погоджуюся з ними не з чоловічої солідарності, а тому, що жіночий бокс — це не тільки руйнування здоров'я жінки, не тільки загроза продовженню їхнього власного роду, це ще й виховування нації у войовничо-руй-нівному дусі. А людину, виховану в такому дусі, дуже легко, незалежно від статі, зробити «гарматним м’ясом» проти кого завгодно (іншої людини, нації, держави, раси, конфесії і т. ін.).

Те ж саме стосується і цноти в інтимному житті. Колись

О. Довженко, аналізуючи радянську партійну літературу, зазначив: «...Немає ні кохання, ні пристрасті нема».