Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун

Мені весь час хотілося відвідати архів військового трибуналу гарнізону міста Сталіно, але не вдавалось. Нині ж обнародую той страшний епізод моєї військової служби у надії, що знайдуться рідні тих постраждалих і розшукають сліди своїх близьких, якщо вони ще збереглися.

У серпні 1945 року мені вдалося демобілізуватися, я прибув до батьків у село Іванівна Червоноармійського району і у вересні 1945 року вступив до сільськогосподарського інституту. У 1946—1947 роках в Україні панував черговий поголовний голод, організований Сталіним. Від недоїдання пухли і вмирали дорослі й діти. Я в цей час навчався у Дніпропетровську. Більшість студентів нашого інституту страждала на дистрофію, деякі не витримували і кидали навчання. Я і багато студентів, товаришів по нещастю, на дахах товарних вагонів добиралися в села Тернопільської, Дрогобицької, Львівської областей і обмінювали мануфактуру та різні товари на зерно, картоплю, інші продукти харчування. Гроші ми заробляли на розвантажуванні вагонів, барж у Дніпропетровському порту.

Маю особливо підкреслити, що жителі Західної України ставилися до нас по-братськи, ділилися буквально всім. Я разом зі своїми товаришами здійснив десятки таких ходок, і ми ніколи не поверталися без нічого, навіть і в тих випадках, коли нам уже нічого було запропонувати місцевим селянам.

Доставленими із Західної України продуктами ми годували студентів, скалічених на війні, і дівчат. Цією гуманітарною допомогою західних українців я врятував від голоду і своїх батьків, з котрими жила на Донбасі й моя молодша сестра Варвара.

Центральна, Східна і особливо Південна Україна страшенно голодували, і десятки тисяч таких, як я, постійно прибували до Західної України за продовольством. Потерпаючи від чергових сталінських репресій, жителі Західної України рятували від голодної смерті мільйони українців центральних і східних областей.

У той же час, в 1946—1947 роках, партійні і радянські органи повернулися до примусової колективізації західноукраїнських селян. Ми купували продукти ще у селян-од-ноосібників. Звичайно, знаходилися люди, котрі виступали проти колгоспів. Хочете бути колгоспниками — отримаєте голод, як у Совєтській Україні (так «західники» називали інші регіони країни). Неважко зрозуміти, чому в ті роки повстанська армія, бандерівці підтримувались місцевим населенням.

Якось на комсомольських зборах у дискусії я став на захист західних українців. Що тут почалось! Скінчилося тим, що за «політичну незрілість» і схиляння перед «бандерівцями» мене мало не виставили з третього курсу Дніпропетровського сільгоспінституту.

Для чого ці трагічні епізоди нашої історії і моєї біографії відтворюю сьогодні? Для того, щоб мої земляки на Донбасі, і не тільки там, і не тільки земляки, а всі ті, кого до цього часу лякають бандерівцями, дізнавшись про ці факти з перших рук, змогли розібратись у причинах національно-визвольного руху в Західній Україні.

Побиті міллю ярлики «бандерівщини», «дикого націоналізму» західних українців витягли з арсеналу сталінської пропаганди деякі «чорні політтехнологи» декотрих кандидатів у президенти на щойно відшумілих президентських виборах. Особливо стараються декотрі лідери так званих прогресивних соціалістів і комуністів. Давайте, нарешті, висловлюючись народною мовою, «роззуємо очі» і придивимося не до політагітації, а до дійсності, котра нас оточує.

І ми побачимо, що золоті руки майстровитих західних українців працюють у всіх регіонах України, Росії, Казахстані, країнах Заходу. Всюди, де б я не зустрічався з бригадами «західників», до них не треба було приставляти ні комсорга, ні парторга, ні профорга, вони самі демократично й справедливо вирішували всі проблеми організації своєї праці, побуту, розподілу заробітків. Якщо серед нас, східняків, виявилось багато безбожників, котрі піддались на тотальну атеїстичну пропаганду, то вони у своїй більшості — глибоко віруючі люди, які не вміють пиячити, лаятись, глумитися над жінкою, чинити не по совісті. У народі називають таких людей праведниками, на котрих тримається земля.

Пізніше, працюючи протягом п'яти років у Полтавській області до направлення мене на Казахстанську цілину (1949—1954), а потім — 15 років першим секретарем Полтавського обкому партії (1973—1988), добре знав, що, починаючи з 1943 і всі післявоєнні роки, а особливо в 50—70-і — українська молодь, хлопці й дівчата з усіх областей України комсомольськими і партійно-господарськими органами відправлялись на шахти Донбасу. Більшість матерів-українок, часто солдатських удів, віддавали своїх старших дітей на післявоєнну відбудову і подальший розвиток цього гігантського індустріального регіону країни. Залишаючись із молодшими, не завжди нагодованими дітьми, в хатах, які опалювались краденою соломою, — у колгоспах за трудовий день ставилась паличка (трудодень), котра не отоварювалася грішми, а лише в малій кількості хлібом, — селяни жили надголодь. Нинішні трудівники і жителі донецьких і луганських міст, шахтарських і заводських селищ — переважно нащадки тих українців, котрі за оргнабором чи самостійно поповнювали трудову армію Донбасу.

Працюючи першим секретарем Полтавського обкому, будучи членом ЦК Компартії України, знав, що всі аграрні області України направляли в плановому порядку свою сільськогосподарську продукцію в основному на Донбас і для забезпечення Радянської Армії і Флоту. Полтавська область виробляла велику кількість зерна, цукру, м'ясо-молочної продукції. На цукор, м'ясо і м'ясні вироби, вершкове масло, сири, згущене молоко та інші продукти, що випускались нашими підприємствами, фонди для забезпечення населення області Держпланом практично не виділялись. Все добро йшло для забезпечення Донбасу, і полтавці, як і жителі інших українських областей — донорів сільгосппродукції, добросовісно, з почуттям поваги до важкої праці шахтарів та металургів ділилися з ними продовольством, як мовиться, до останнього. Обласні органи питання забезпечення харчуванням своїх регіонів змушені були вирішувати за рахунок виробництва тваринницької та іншої продукції переважно в індивідуальному секторі — на селянських подвір'ях і присадибних ділянках.

Селянки Полтавщини, як і їхні подруги з усіх центральних, північних, західних, східних і південних областей України, від зорі до зорі трудилися на бурякових, овочевих і зернових полях, на свинокомплексах і молочних фермах, отруюючись дустом, гексахлораном, аміаком і випарами інших шкідливих речовин. Все це сповна знайоме нашим сільським трудівникам, багато з яких від важкої фізичної праці та отрутохімікатів у 35—40 років ставали беззубими бабами. Основні кошти держбюджету України направлялись у першу чергу для будівництва й експлуатації шахт, заводів, житла, доріг, соцкультпобуту Донбасу та інших промислових центрів.

Знаючи і переживши все це, восени 2004 року я був буквально приголомшений заявами і діями декотрих народних депутатів України, глав адміністрацій Донецької, Луганської і Харківської областей, котрі поставили питання про автономію, федералізацію, аж до виходу зі складу України східних регіонів. Не пам'ятаю прізвища молодого депутата Верховної Ради України із Луганської області, котрий, виступаючи з трибуни вищого законодавчого органу країни, пихато заявив: «У нас — могутня індустрія, заводи, фабрики і шахти з новітніми технологіями, величезні прибутки, багато